Вірш, який проймає до дрожі (ВІДЕО)

Один з нумерів крайознавчого видання «Наш край Загороддє» №28-29 за 2013 рік цілком присвячений регіональній культурі та мові. Редактор часопису Сергій Граник помістив в ньому текст записаний у рідного дядька Олексія Млинчика 1924 року народження, який мав вивчити його від свого батька Степана Млинчика 1897 року народження. Враховуючи те, що активний час засвоєння складних текстів, які передаються наступному поколінню, зазвичай припадає на молоді роки інформаторів, виходило б, що він був відомий жителям Дорогичинщини вже в 20-і роки ХХ століття. Більше, крім того, що це «народна творчість і елемент поезії на місцевому говорі», нажаль, редактор нічого не написав. Невідомо чи опублікована назва «Мій рідний краю!» записана від дядька чи введена видавцем.

В лютому того ж року кореспондент радіо «Свобода» Зміцьор Бартосік помістив репортаж, присвячений творчості поета Івана Хмеля (1897 – 1974). Журналістське дослідження завело його в село Болоти Кобринського району, де він зустрівся з місцевим жителем Дмитром Климуком, який прочитав на пам’ять свій улюблений вірш. Кореспондент не став розпитувати про походження твору. З загального контексту статті виглядає так, що автором міг бути згаданий Іван Хміль.

В обох вище згаданих варіантах з’являється властива фольклору варіативність, відчувається адаптація до місцевих говірок і при тому чітко простежується зв’язок з першоджерелом. Усі народні твори мають авторів, більшість з яких приховували своє авторство, або слід по них з часом затерся. Іван Хміль був дуже плідним поетом, але зі змісту вірша видно, що він не міг бути його автором (Хміль не був школярем в роки війни, не мав причини згадувати брата-фронтовика, не був знайомий з іншими реаліями тексту про які нижче). Для того, щоб знайти і описати автора доведеться провести майже детективне дослідування, а також позбутися чарів народної анонімності. Зрештою, ці поетичні рядки того варті.

Вперше вірш «Тут Батьківщина», який, як виникає з коментаря редакції, написав Володимир Горось, було надруковано на третій сторінці газети «Новини Каменеччини» від 7 серпня 1990 року. Вдруге твір Горося опублікували на першій сторінці першого номера газети Українського громадсько-культурного об’єднання Берестейської області «Голос Берестейщини» від 14 квітня 1991 року. Номер містив багато програмних матеріалів (звернення, науково-популярне дослідження, замітки про відомих авторів (поета Дмитра Фальківського, письменика Олексу Стороженку), вітання українцям Підляшшя) і піднесений настрій вірша добре ним відповідали. Згодом вірш з’явився на сторінках часопису Союзу українців Підляшшя «Над Бугом і Нарвою». В 2003 році побачила світ літературна антологія «До тебе світе … Українська література Берестейщини: Поезія. Проза. Публіцистика», упорядкована відомим журналістом, редактором, поетом Антоном Цвидом. Окремий розділ книги містить біографію Володимира Горося і його твори. Перше місце серед них займає вірш «Тут Батьківщина». В 2012 році професор Григорій Аркушин опублікував збірник текстів «Голоси з Берестейщини» в якому помістив коментар автора вірша і сам вірш. З неповного переліку публікацій видно, що вірш Володимир Горося є самим популярним поетичним твором берестейського національного Відродження 90-х років ХХ століття.

Володимир Горось музично обдарована людина, грає на баяні і, певно, ця музикальність вплинула на появу віршів, але текст вірша поклав на музику Арсентій Тетерук – автор багатьох мелодій, учасник хору «Голоси Полісся». Його мелодія у обробці Сергія Любчука була опублікована в авторському пісеннику «Пісні мого села» в 2010 році. Причетний до публікації Сергій Любчук – керівник кількох відомих у Бересті ансамблів і саме у виконанні одного з них, фольклорного ансамблю «Берестье», пісня про Батьківщину вперше зазвучала зі сцені. Близька до народної манера виконання і широка географія виступів ансамблю сприяли подальшій популяризації пісні.

Володимир Горось з членами творчого об'єднання "Спориш"
Володимир Горось (на передньому плані) поряд з автором мелодії до вірша “Тут Батьківщина” Арсентієм Тетеруком (третій зліва).

В історії траплялись випадки, коли хтось брався приписати авторство вже відомого твору. Чи можна підкріпити авторство Володимира Горося іншими фактами, крім існуючої літературної традиції? Виявляється, можна.

Перший рядок вірша можна сприймати алегорично, як образ одної з найбільших річок регіону, або як вісь Побужжя. Для автора ж в ньому описано безпосереднє сусідство, бо народився він в селі Величковичі Каменецького району, яке простягалось над самим Бугом. З встановленням кордону Радянського Союзу на Бузі усі села, які прилягали безпосередньо до ріки, були виселені.

Хрест на місці села Величковичі. Вид з ріки Буг. 3 серпня 2012 року.

Частина з них, такі як Величковичі, місцеві жителі перенесли на край своїх колишніх земель. Вже після розпаду Радянського Союзу за ініціативою Володимира Горося на території старого села було поставлено хрест, поблизу якого раз на рік проводиться богослужіння і місцеві жителі мають можливість побувати на малій батьківщині.

Долина Бугу в околицях Величкович має виразний профіль, високі береги, поля розкинулись на пагорбах з, як правило, кам’янистим ґрунтом. По тій же причині в районі Побузької Швейцарії, як її ще називають, чимало криниць. Сама відома з них знаходиться в урочищі Козенські між Вурлею і Городниками, по-сусідству з Величковичами. Тому то й в старому селі жителі Величкович не копали колодязі. Родина Горосів набирала воду з джерела, яке згадано в тому ж першому стовпці вірша.

Свято-Михайлівська криниця. Урочище Козенські. Село Вурля. Каменецький район.

Невеличкі ріки виглядають, як витягнуті в просторі водяні стрічкі, тому, використана поетом назва Розтяжниця, звучить як вдалий епітет. Хоча цей гідронім годі шукати в енциклопедіях, це цілком конкретна права притока Бугу близько 4 кілометрів довжиною, яка протікає перед Новосюлками з боку Величкович. Запружені в верхній течії води річки утворили став довжиною в 400 метрів, куди частенько заглядають любителі рибної ловлі.
Оспівування природи рідного краю, мови, батьків і родини це вічні теми поезії. І саме такі твори глибоко прикипають до людського серця. Якщо уважно вчитатись можна зрозуміти, що текст «Тут Батьківщина» був написаний в ХХ столітті в період масової загальної освіти і масових, часто позиційних війн, коли бойові дії велись фронтами. Мати поета зустрічала «брата з фронту». Справді, Олександр Горось у 1944 році потрапив на фронт. Був нагороджений медалями «За визволення Варшави», За взяття Берлину», За відвагу». Поранений в праву руку. Після закінчення війни хлопця залишили служити ще два роки на Кольському півострові, тож повернутись додому він зміг тільки у 1947 році. Коли мати зустрілась з старшим сином, Володимир вже ходив у школу. В перший клас він пішов у 1946 році. І звичайно, як і належить батькам, мати цікавилась першими успіхами школяра і зустрічала малолітнього хлопця зі школи, що добре запам’яталося та увійшло у текст вірша.

Кожна війна жахлива і трагічна, але за масштабом жертв Друга світова війна була найбільш кривавою. Народився Володимир Горось напередодні її почакту, 11 серпня 1939 року. Тричі фронт проходив через його рідні Величковичі. На землях села збудували ДОТ-и Берестейського укріпленого району, що входив в так звану лінію Молотова. В 1941 році на ці укріплення була звернута потужна сила першого удару Вермахту. Відгомін цих подій поет знову ж таки переніс на паперу. Приналежність автора до післявоєнного покоління видають рядки про післявоєнний голод. Селянський побут загалом досить аскетичний і навесні часто доводилось перебиватись без хліба, але війна і колективізація загострили цю проблему. “Хлібця-то хотілось в волю наїстися” – каже автор, коментуючи рядки про безхліб’я.


Усі діти, як дорослішають, вилітають з батьківського гнізда. Ось і у вірші діти «розлітаються по світі». У випадку автора це було справжнє розлучення, бо після служби в війську він практично зразу вступив до училища, де вивчився на судномеханіка і багато років провів далеко від рідного краю, працюючи на антарктичній китобійній флотилії. Брат також поїхав в далекій світ на заробітки, де трагічно помер.
Тільки самі близькі поету люди знали, що повний текст вірша має ще два стовпчики. Літературний редактор районки не став їх друкувати. Можливо, таке рішення було прийнято з огляду на те, що в них переважають особисті родинні деталі і трагічний виклик смерті. Може, причина в літературній недовершеності. Як би не було до цього моменту вони не публікувались:
Тут я з жінкою своєю
Свій вік доживаю
І уже на наше місце
Дочка підростає.

А в посліднюю годину
Всі мні пробачайте.
Батьківщину не покину,
Тут і поховайте.

У поета є донька, яка працює в Бересті. Сам він з дружиною з 1977 року постійно живе в рідному селі. Фінал віршу міцно перекликається з шевченківським Заповітом, з традиційним, можна сказати козацьким, прощанням зі світом. Паралелі з Шевченком не випадкові. Володимир Горось свідомий українець, на його світогляд вплинули традиції національного руху попередніх поколінь (в часи війни в селі була українська школа) і «Кобзар» здобутий у розформованій бібліотеці морехідного училища. В роки Перебудови поет приймав участь в громадських дискусіях по питаннях ролі рідної мови, популяризував вивчення української мови в школах, вступив до Українського громадсько-культурного об’єднання Берестейської області. Початково вірш був написаний на говірці, але автор свідомо вирішив наблизити його до літературної мови. Тому-то й в усіх варіантах беззмінним лишилась загалом невластива західнополіському діалекту дієслівні конструкції з прийменником від: (віддам). В ненадрукованих рядках добре видно риси західнополіської говірки: звичайна для усього регіону форма займенника мні, нестягнена форма прикметника посліднюю і інше. Цікаво, що текст вірша написано етимологічним правописом, який робить його близьким усім говіркам Каменецького району, значна частина з яких зберігає архаїчну м’яку [л´], півм’яку [л˙] і тверду [л] вимову сонорного передньоязикового приголосного. На письмі це передається голосними м’яким [і], твердим [ы], півм’яким [и]. Подібну систему запису говіркових текстів і літературних текстів, написаних на говірці, використовує відомий діалектолог Федора Климчука. Зрештою, Володимир Горось один з його улюблених поетів.


Чим пояснити те, що досить особистий вірш про малу батьківщину викликає у людей відчуття втраченої прадавньої спадщини, бо, за словами Сергія Граника, «багато іншого не вдалося нам зберігти, а варто»?! Народна культура досить консервативна, щоб приймати сучасні елітарні твори. Чому ж за такий короткий час авторський вірш перетворився в фольклорний твір? Вважаю, що причина в глибоко традиційному характері його будови. А також, звичайно, в тих глибоких почуттях і вдалих образах якими вони передані. “Аж дрож проймає” – писав Зміцьор Бартосік. Вірш, як своєрідний камертон, резонує з корінням великої кількості людей, земляків автора. Тому вони готові сприймати якого як довічний. Такої майстерності хочеться побажати багатьом з тих, хто береться писати літературу. А Володимиру Горосю, хочеться побажати сил, здоров’я і натхнення. 

На останок передруковуємо варіант вірша на говірці с.Брашевичі Дорогичинського району, опублікований Сергієм Граником:

«Тут ручэй тыче блізэнько
Б’е з зімлі крынэця.
Поблізу тут, з сылом сусіднім,
Болотына- ростяжнэця!

І ны тількі на Вылэкдынь
Сонце вранці грае.
Тут на рідній мові пісню
Солювэй співае.

Тут колэсь мі батько, зымэльку орав.
Просо в ранку сіяў
і волыв ганяв.
Раз в войну страшэньку
з голоду умыраў,
Но з батькіўшчыны рідный
ныкудэ ны втыкаў.

Тут колэсь старэнька матэ,
Нызабуть ныколэ.
Сустрыкала з войнэ брата,
А мынэ со школэ.

Тут колэсь я шэ малэнькім
Водэў коня пастэ.
Вычурамэ з бахурамэ
Бігаў грушкэ крастэ.

Тут колэсь у старэи хаті
Пахло хлібом, квасом,
Хоть бувало і біз хліба,
І быз квасу часом.

Тут у нас такэі зорі,
Тут так жіто грае.
Шо не могу рассказатэ.
Слыв такіх нымае.

Тут всэ гарнэ, мэлэ, любэ.
Скажу без сорому.
Рідны край, та рідну мову
Нэ віддам нікуму!»

  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Схожі повідомлення

Leave a Comment