Городище під храмом

Для сторонньої людини це село цікаве хіба що своїм храмом. Дерев’яну церкву святих Петра і Павла видно здалеку: вона стоїть на пагорбі і яскравою блакиттю чітко вимальовується на тлі неба. Церква в Городищі дійсно заслуговує уваги. Офіційна табличка біля входу, яка сповіщає, що храм внесений в список історико-культурних цінностей РБ, часом його споруди називає кінець XVIII ст. Та в інших джерелах фігурує 1698 рік, і саме його парафіяни вважають правильним.

«Ви подивіться, які тут дошки, – показує житель сусідніх Голенчиць, староста храму Володимир Клементьевич Коляда. – Вони ж всі сокирою тесані. Ось тут – так, видно, тут уже дошки розпилювали, це пізніший ремонт. А церква наша будувалася без єдиного цвяха! Їй точно більше 300 років!»

Фото: wikipedia

Відроджена святиня

За деякими даними, вже в кінці 17 століття в селі Городище справді була дерев’яна уніатська Петро-Павлівська церква. У 1858 р. її закрили через аварійний стан, але через шість років відбудували заново і обшили дошками. У 1913 р. на головному фасаді була зведена нова триярусна дзвіниця взамін старої розваленої. У війну церква дивом вціліла.

«В 44-му, коли німці з села пішли, а наші війська ще не прийшли, на дзвіниці сидів наш спостерігач з рацією. Німці про це знали, і вели по ньому прицільний вогонь. 32 снаряда потім навколо знайшли!» – розповідає староста.

У повоєнний час церква була закрита і, на жаль, розграбована. Відновили її лише 16 років тому всім світом і при підтримці тодішнього голови колгоспу В’ячеслава Ковальчука. І хоча парафіян в ній до образливого мало, служба по святах проводиться тут справно. Храм дуже красивий як зовні, так і всередині. Парафіяни пишаються і прекрасними люстрами («мало в якому храмі такі є!»), і золоченими царськими воротами. Кажуть, якийсь підприємець спеціально возив їх у Єлизаветинський монастир для золочення. А ще у внутрішньому оздобленні церкви православні ікони дивовижним чином перегукуються з католицьким розп’яттям, що залишилися з польських часів. Парафіяни розповідають: один не дуже розумний чоловік хотів зняти зі стіни фігуру розп’ятого Христа, але стілець під ним підломився, він впав і зламав спину. З тих пір ніхто на реліквію не зазіхав.

Неспішна прогулянка навколо церкви теж дасть багато цікавого. Ось біля головного входу з землі проступає плоска поверхня каменю. За легендою, ще в ті часи, коли тут була пуща, на цьому камені відбився слід ноги Божої Матері; тому-то і вибрали це місце для будівництва храму. Ось щось на зразок великої вази, яка вирізана з каменю, – її знайшли в землі на місці вигорілої сосни. А великий дерев’яний хрест встановлений в пам’ять про невинно убієнного місцевого жителя, який взяв на себе чужу провину за вбивство молодого хлопця на весіллі. Так розповідають самі парафіяни.

Через війну, і колективізацію біженство

Скільки років самому селі Городище, ніхто не знає. Судячи з назви, це може бути і 500, і 1000 років. Найстаріший місцевий житель Аркадій Олександрович Ящук, якому минулого тижня виповнилося 89 років, каже, що тут жили і його дід, і прадід, і далі – не злічити скільки поколінь. Багато пам’ятає з того, що розповідали батько і дід. Про те, як майже всім селом змушені були піти у біженство в Росію, пробули там три роки, а коли повернулися, побачили свої будинки повністю розграбованими: «попрацювали» мародери. Про те, що батько, який до того часу вже одружився, виростив двох дочок, відправився на заробітки в Аргентину, а, повернувшись, зміг прикупити ще три десятини землі до наявних двох. Багато Аркадій Олександрович пам’ятає сам. Наприклад, як мостили каменем єдину сільську вулицю: кожне подвір’я повинно було заготовити камінь, а укладали його вже спеціально найняті майстрі. У Городищі досі немає асфальту – тільки та сама кам’яна дорога «за польським часом”. Ще він пам’ятає, що у 1947 році був страшний неврожай, і люди по три доби стояли у черзі за хлібом у магазині в Белево.

«І “едінолічєство” у нас довго трималася, – згадує сільський старожил. – Я в армію йшов у 1949 році, колгоспів ще не було, а повернувся – тут вже колгосп, всю землю, коней, вози, хлібні сараї – все забрали». Каже, ох і важко «при колгоспах» спочатку було! Працювали за трудодні. «Весь рік працював, а зерна дали – на спині приніс», – скаржилися колгоспники. І лише до кінця 50-х років, життя стало налагоджуватися. Було навіть, що за хороший урожай буряків бригаду з дівчат, яка працювала на її прополці, нагородили ручними годинниками. Розкішний по тим часам подарунок!

Вистояти крізь століття

Ще один наш співрозмовник, Мурин Євген Степанович, живе в Городищі з 1974 року, коли одружився на місцевій дівчині. Каже, зовсім інше була село, не рівня нинішньому. Більше 70 корів на подвір’ях налічувалося. Зараз – жодної. І хоча в Городищі не було ні магазину, ні клубу, ні школи (вчитися ходили пішки хто в Белево, хто в Ходоси), місцева молодь знаходила можливість повеселитися. Дуже популярні були танці. Біля хреста-оберега своїми силами спорудили танцмайданчик, по святах з Ступичева приїжджав гармоніст Янэк, забезпечував музичний супровід, підтягувалися дівчата й хлопці із сусідніх сіл… Витанцьовували так, що земля ходором ходила. «Весело було!» – з ностальгією згадують старі.

Зараз в селі тихо й малолюдно. На все Городище – 26 жителів, з яких лише дев’ять у працездатному віці. Але навідуються в батьківські хати міські діти, придивляються до порожніх будинках городяни, тричі на тиждень приїжджає автолавка. І хочеться вірити: що вистояло крізь століття Городище вистоїть і нині…

Криниця: Навіны Камянеччыны

  • 1
    Поділитися

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *