Два лещинських архімандрита

Віктор Місіюк, Культура
04/06/2020, Leave a comment

В історії церкви були моменти, коли один і той самий титул одночасно носили дві особи. Таке траплялося в період кризи, активного протистояння різних груп інтересів. В Пинську “титулярне двоєвладдя” тривало два десятиліття.

Лещинський монастир. Гравюра Наполеона Орди. Колоризація Сергій Дем’янов.

За Зборівським договором, в якому були озвучені вимоги гетьмана Богдана Хмельницького, старовинний пинський монастир в урочищі Лещ уніати мали передати православним. Рішення мирного договору було закріплено в сеймовій конституції 12 січня 1650 року. В архівах монастиря зберігались цікаві документи. Один з них – вводний лист пинського міського писаря Поклонського, який на підставі привілею короля Річі Посполитої Яна Казимира від 1650 року 15 січня передав Лещинський монастир Йосипу Нелюбовичу-Тукальському.

Отець Йосип став лещинським архімандритом ще в 1647 році. Зробити отця Йосипа настоятелем одного з самих шанованих духовних центрів Пинщини свого часу порадив луцький владика Афанасій Пузина. Уніатске духовенство зайняло монастир після штурму Пинська в 1648 році. Цілий рік після того Нелюбович-Тукальський  боровся за право православної церкви на архімандрію в литовському трибуналі і гродському суді.

Здавалося Зборівський мир поставив крапку. Але вже в 1651 році король наказав пинському старості князю Альбрехту Радивилу “незважаючи на попередні наші привілеї” передати монастир пожиттєво уніатському київському митрополиту Гаврилу Коленді. В архівних документах збереглася скарга з 1651 року архімандрита Лещинського монастиря Йосипа Нелюбовича-Тукальського на Березвецького архімандрита Гаврила Коленду, що збройною рукою оволодів монастирем. Окремим документом було представлено реєстр шкод завданих при тому. 16 січня 1652 року король дав лещинському архімандриту Гавриїлу Коленде привілей на коад’ютора полоцького архиепскопства. Зрештою, про те, як виглядала боротьба за право на пинську обитель відомо дещо менше.

Не зважаючі на обставини, в 1654 році Йосиф Нелюбович-Тукальський титулувавався архімандритом Лещинським. Одночасно з документів 1655 відомо, що митрополит Гавриїл Коленд титулував себе архімандритом лещинським і єпископом мстиславським. В 1657 році за архімандрита Лещинського монастира вдруге вступився гетьман Богдан Хмельницький. Відомо, що він згадував про тиск проти нього Московському царю. В результаті в регіон були введені козацькі війська, а повіт прийняв присягу на вірність українському гетьману. 

18 жовтня 1657 року Йосип Нелюбович-Тукальський, як архімандрит віленський і лещинський, взяв участь в церковному соборі в Києві. Відомо, що тогочасний гетьман Іван Виговський активно боровся не тільки за права православної церкви на давні святині, але за право володіти Пинським повітом. В 1659 році в фундушевому записі на Заблудівський монастир Марія Радивил називає отця Йосипа архімандритом лещинським. Підтверджує це право й король Ян Казимир, який в 1661 році “затверджує на мстиславський кафедрі Тукальського покидаючі при ньому лещинську архімандрію”. В літературі зустрічається інформація, що Лещинський монастир лишався православним до 1662 року. Чому фігурує саме ця дата? В березні 1662 року гетьман Юрій Хмельницький вступився за права православної церкві він вислав на сейм послів і серед іншого вивимагав повернути Лещинську архімандрію з маєтками. Як би не було, а в королівський грамоті, яка визнавала вибір в 1663 році Нелюбовича-Тукальського київським митрополитом  він також був названий лещинським архімандритом. Православним в цей час вдавалося зберігати контроль над архімандрією. Настоятель, який мав такий поважний сан,не повинен був сам займатися монастирськими справами. В 1664 році згадувався православний намісник лещинського монастиря Віталій Головкович.

Церква збудована на місці Лещинського монастиря. Пинськ.

Боротьба за право на архімандрію тривала. В скаргах на сеймі 1666 року говорилось про захоплення Лещинського монастиря Колендою. Переломним моменто став 1667 рік, коли Нелюбович-Тукальський був звільнений з ув’язнення і перебрався до Чигирина. Відомо, що 14 лютого 1667 року київський митрополит Йосип, ще вислав з Лещинського монастиря лист до могилевських міщан. Але десь в той час уніатському митрополиту вдається опанувати монастир на довгі роки. Уніатський єпископ Кипріян Жоховський став архімандритом лещинським в 1668 році. Грамота на це була видана митрополитом Гаврилом Колендою 6 серпня 1668 року. Не все в історії з правами на монастир було просто. Відомо, що Жоховський рік чи а може й більше був тільки номінальним архімандритом. Скоріше за все, мова йде про те, що рішення митрополита не було затверджене королем.

На початку 1669 року митрополит Нелюбович-Тукальський писав до примаса Миколая Пражмовського: “Бачить Біг, ні за якою своєю вигодою не женусь я, і забуваю образи, нанесені уніатами насильним відняттям монастиря і архімандрії Лещинської, як і відбрання, не знаю за що, власних мої спадкових маєтків, що лежать в Пинському повіті”. Гетьман Петро Дорошенко розгнівався дізнавшись, що Жоховський захопив Лещинський монастир за допомогою зброї. І так реагував на ситуацію в Лещі не тільки він. Волинська шляхта також підтримала православного митрополита. Посли на коронаційний сейм 29 вересня 1669 року отримали інструкцію одним з пунктів якої було залишення за православними єпископства Мстиславського і Лещинської архімандрії, щоб отцям уніатам цікавитись їми було невільно. Зі свого боку в інструкції Петра Дорошенко на той же сейм гетьман вимагав “не гвалтувати прав владицтва перемишльського і архімандрії лещинської в Пинському повіті”. Судячи з усього, така ж вимога була повторена ще й в 1670 році. Десь в той час митрополит Йосип починає втрачати надію на можливість повернення архімандрії.

В історії лещинського титулярного церковного двоєвладдя немало невідомого. Важливо те, що воно не було дрібним локальним фактом, а привертало увагу відомих релігійних і світських діячів, серед яких були король Річі Посполитої Ян Казимир, московський цар Олексій Михайлович, гетьмани України Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрій Хмельницький,  Петро Дорошенко, голова римо-католицької церкви Річі Посполитої Миколай Пражмовський і обидва київських митрополита.

 

 

 

  • 50
    Поширили:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *