Душа лежала до господарювання

Вабищевичі-Плотницькі – пинський шляхетський рід гербу Юнчик. Свого часу його нащадки вирішили пошукати долі в селі Люб’язь на сусідній Любешівщині.

POL COA Juńczyk.svg

Про те, що два брати Вабіщевичі – Петро та Йван, купили землю й частину озера в Люб’язі, я знав. Знав і деякі подробиці з життя-буття цих сімей. Але не всі. Випадкова зустріч із донькою Петра, яка нині мешкає, вдовує в Любешеві, Антоніною Сащук, пролила більше світла на життєву трагедію досить, як на тодішні мірки заможних «емігрантів».

ЧОМУ ГОЛОДУВАЛИ ЛЮБ’ЯЗЦІ

Повідала мені вісімдесятичотирирічна Антоніна Петрівна, що їх батько був освічений. Закінчив гімназію. А що душа лежала до господарювання, до землі, то не пішов на якусь чиновницьку посаду. Разом із братом обрав село Люб’язь, береги мальовничого озера, незважаючи на бідні, піщані тамтешні землі, за які заплатили чималенькі гроші, як і за частину озера. Розмірковували брати, що при правильному веденні господарства навіть на таких бідних землях можна буде не тільки виживати, а й розбудовувати господарство в мальовничому краї.

Хату Петро звів чи не найкращу в селі. Звів і чималеньку клуню з брамою, в яку вільно заїжджала підвода з двома кіньми. Звів хліва, великого льоха на дві половини (забігаючи наперед, скажу, що після спалення Люб’язя червоними «месниками», у тому льосі мешкали аж дві сім’ї).

Ось так, працюючи, хазяйнуючи кмітливий чоловік не міг не помітити, що люб’язці хоч і працюють на землі, та живуть бідно, часом і голодаючи. Став цікавитись, чому. Дізнався, що польська влада обкладає селян такими ж податками, як і на родючих землях, де врожаї значно більші. Петро, не гаючи часу, сів за півкруглий стіл (меблі в хаті Петра були «шикарними», з точеними ніжками, іншими елементами декору), узяв перо в руку, і згодом у Варшаву поїхала солідна «депеша», в якій автор неспростовно доводив, що селян на таких бідних, піщаних землях, із такою низькою врожайністю обкладати поставками не можна, що вони голодують через це. Відповідь від високого варшавського чиновника не забарилася: прибув у Люб’язь особисто й став розпитувати селян, хто написав скаргу. Таємницею те в селі не було.

Часто ми кажемо, що «гора з горою не сходиться», або що «Земля кругла». Вийшло так і в нашій історії. Адже в чиновнику Петро враз упізнав гімназиста, з яким жили в одному гуртожитку, хоч і на різних поверхах. Упізнав гість із Варшави і Петра. Тож повели мову про місцевих селян, про піщану бідну землю, на якій вони працюють. Чиновник уважно слухав, а від’їжджаючи, повіз у столицю зразки люб’язьких ґрунтів для дослідження.

Результати не забарилися. З Варшави надійшла петиція, що село Люб’язь звільняється від сплати поставок. Радості селян не було меж, а Петро Вабіщевич став для них справжнім кумиром, провідником. Розповідав згодом Петро своїм дітям, що селяни зажили в рази краще, майже по-райськи в порівнянні з минулим. Та не на довго.

БОМБУ ФАШИСТ СКИНУВ НА НАЙКРАЩУ ОСЕЛЮ

Початок Другої світової війни, сумно відомий 1939 рік застав Петра в польській армії. Фашисти, їх поплічники сталіністи швидко впоралися з «військом польським на роверах», розгромивши його танками, артилерією, авіацією, розстрілявши тисячі полонених офіцерів у Катині.

Петро Вабіщевич (зліва) у польському війську

Петро Вабіщевич (зліва) у польському війську

Петро Вабіщевич, на своє щастя, у полон потрапив не до червоних, а до коричневих. Тож не розстріляли, але попрацював у німецького бауера близько трьох років. Урешті, зважився на втечу. До рідних країв, до сім’ї добирався лісами, болотами. На якусь хвилину-другу забігав у хатини незнайомих людей. Просив щось поїсти. Не відмовляли. Так і добився до рідної оселі. З бородою, що сягала пояса, казала Антоніна Петрівна, його донька, котра добре пам’ятає ті щасливі хвилини повернення батька.Хоч і виснажений втечею, та енергійний, працьовитий чоловік узявся господарювати, проте не надовго. Адже лютувала війна, лютували окупанти, їх посіпаки. Особливо червоні «месники», які не тільки воювали з мирним населенням, грабуючи його, а і провокували своїми діями фашистів на каральні акції проти мирних жителів. Особливо звірствували вони в Хоцуні, де вбили старосту Савку, якого селяни знайшли в лісі із зідраною з живого шкірою.

Згодом німці і взялися бомбардувати це «партизанське» село. Повертаючись з бомбардування, пролітаючи на Люб’язем, фашист скинув бомбу на найкраще люб’язьке подвір’я, найкращі хороми. Влучила в «холодні постройки», тобто клуня, хлів «загорілися свічками». На пожежу збіглися селяни, стали рятувати молотарку, січкарню, арфу, манежа. На щастя, худоба була на паші, але загорівся стіжок ячменю, а від нього і хата. Носила воду для гасіння і мала Антоніна. Вичерпали всі колодязі, що були поблизу, але врятували лише зруба, а з меблів – канапу з точеними деталями та овального стола.

«МЕСНИКИ» НА ХУТОРІ МОСТЕЦЬ

Мусила сім’я залишити село й переїхати на хутір Мостець біля Деревка, у хату рідного брата матері – Степана Колба, котрий із сім’єю пішов у партизани, а точніше, десь у лісові нетрі (хату, до речі, ту згодом господар продав в Угриничі, вона і нині є, та навряд чи хто знає її історію).

Незабаром захворіли на тиф. Лежали всі, крім батька та найстаршого Михайла й найменшого Григорія. Від тифу померла мати Петра. Її похоронили, а на другий день Петра забрали на фронт. Тиф виснажив усіх так, особливо Василька, що залишилися на них лише «шкіра й кості», від вітру хилилися, та, на щастя, ніхто більше не помер. Але почалось інше.

Добре пам’ятає Антоніна Петрівна, як на подвір’ї з’явилася озброєна група «месників». Мати, відчувши недобре, швидко її одягла, а точніше, загорнула в новий, щойно справлений, фарбований на червоний колір кожух. Один з «героїв», що зайшли в хату, відразу ж став роздягати дитину. Дівчинка пручалася, чіплялася рученятами за кожуха…

Коли ж «меснику» набрид спротив дитини, він підняв її разом з кожухом і так трясонув, що вона вилетіла з нього й залетіла через відчинені двері в іншу кімнату. Боляче вдарилась, але обійшлось без переломів. Довго плакала від болю і за кожухом.

Не кожухом єдиним розжились лісові грабіжники. Забрали ще дві пухові перини та дві жіночі велюрові безрукавки (бо ж що ж то за месник був би, коли б до коханки прийшов без трофейного подарунка?). А також діжу топленого масла та тільну телицю, яку зарізали на «полі бою», залишивши господарям «ріжки та ніжки».

Тридцять курей було в господарстві Вабіщевичів. Тож операція по їх знищенню була більш ніж широкомасштабною: партизани застосовували всі наявні в них види зброї, стріляли і з кулемета. З появою канонади та перших убитих, наполохані кури рятували своє життя в повітрі і на суші, ховаючись в хоромах, в кущах. Марно: усіх настигли кулі «месників», усі потрапили в партизанські мішки.

«ЛЮБ’ЯЗЬКА ОПЕРАЦІЯ»

Із приходом у наш край фронту у хутірський добротній хаті, де жили пограбовані партизанами Вабіщевичі, поселився радянський полковник, а згодом і генерал, який керував операцією з визволення Люб’язя.

Пам’ятає Антоніна Петрівна, як до генерала автомобілем-вантажівкою привезли кількох полонених німців. Батько її знав німецьку мову, тож був за перекладача. Окрім іншого, полонені розповіли, як горіла в Люб’язі хата батькового брата – дядька Івана, як погасили її люди.

Про «Люб’язьку операцію» я чув ще в шістдесятих роках таке: німці добряче укріпилися на тамтешніх висотах. Червоноармійцям хтось наказав (можливо, той же генерал із хутора Мостець) узяти село до якогось комуністичного свята. П’яний командир меншого рангу, засівши в селі Проходи, кидав солдатів на укріплені висоти, на кулемети – на вірну смерть. Ті йшли й гинули. У спину німцям могли б ударити партизани, з десяток загонів яких базувалося в заприп’ятських лісах. Але цього не сталося і не могло статися: німці ж не селяни, не кабанці, не кури.

Не відомо, скільки б іще життів віддали червоноармійці, якби не селянин з Великого Куреня. Якщо не помиляюсь, на прізвище Божко. Він болотами провів солдатів у тил німцям. Захоплені зненацька, ті кидалися в озеро, тонули…

КОРОВИ ТАНЦЮВАЛИ ВІД РАДОСТІ

«Обезголовлена» (Петра Вабіщевича забрали на фронт) сім’я побувала і в біженцях. Разом із уцілілими двома корівками і парою коней.

Але найбільше запам’яталося Антоніні Петрівні повернення нехай і в спалене, та рідне село, на свою земельку, якої було близько 50 гектарів.

У Люб’язь поверталися з боку Великого Куреня, через хутір Черничне.«А за коровами і досі хочеться плакати. Адже ми, і я згодом, усе життя тримали корівок, але подібного бачити не доводилося: коли минули хутір і корови ступили на свою землю, на випас і сіножать, то стали нюхати землю, бігати, стрибати, наче танцювали від радості. Ми їх там і залишили, а під вечір вони самі прийшли у двір», – каже оповідачка, приклавши хустину до зволожнілих очей.

Поселилися Вабіщевичі в просторому льохові. Корівки, якась огородина, поле, озеро дозволили виживати. А згодом приїхали дядьки по лінії матері й узялися відбудовувати хату. Слава Богу, «визволителі» на той час іще не загарбали землі, коней, шмат купленого лісу. Тож «тягло» було своє, ліс теж. Хату відбудували, частково господарські будівлі.

1945 рік. Поля, що облогували за час відсутності господарів, заросли бур’янами так, що страшно було дивитися. Та це не зупинило працьовитої сім’ї. Першого червня мати сказала: «Ой дітки! Кажуть, що в іюнь хоч сій, хоч плюнь, але над сиротою може буде і Біг з калитою!» З цими словами п’ятеро душ сім’ї вирушили в поле.

Мабуть, Бог почув материні молитви й «прийшов з калитою», бо картопля славна вродила. По сорок бульб під одним кущем було. Тож мали що їсти, ще і з людьми ділилися. А ще сім’ю рятували дві корівки. Хоч не завжди пили молоко, їли масло і сир, бо ж левову частку молока, продуктів з нього носили в Любешів, лишали собі маслянку, сироватку.

Добре запам’ятався Антоніні Петрівні і 1947 рік, коли сім’я наорала сім нивок і засіяла їх житом. Жито гарно зійшло. Вже і квітувало. Раділа сім’я. Проте якісь сили послали сім’ї чергове випробування. Люта негода (буря з градом) пронеслася над селом, нивками, що зеленіли-квітували, знищивши вщент посіви. Тільки де-не-де стояли поодинокі колосочки з оббитим цвітом.

Переборовши тимчасовий розпач, господиня вирішила пересіяти поле. Ще сльози не висохли на її очах, а вона вже ходила за плугом, переорюючи вбиті в землю недостиглі стебла жита. Цим дуже подивувала селян. Дехто радив поле «глушити», але вона посіяла просо, знову подивувавши всіх. І воно таки гарно вродило, сягнувши заввишки майже як коноплі, а на одній стеблині було по п’ять пагонів- колосків. – снопа ледве піднімали.

У Бучині була круподерка. Тож возили туди просо. Решту перетворювали в пшоно, пуд якого коштував 800 тодішніх рублів. Мали що і самим їсти, і продати. Так і «розбагатіли», одягу накупили, щось і старцям завжди вділяли. Так що Бог допомагав, але і диявол не спав…

БАТЬКО ДАВ СЛОВО НЕ ВСТУПАТИ В КОЛГОСП

Із війни повернувся батько. Вишколений, навчений військовій справі в польській армії, він не тільки пройшов війну до самого кінця, але і привіз «купу» нагород, які довго зберігав у зеленій торбинці: орден «Красної звєзди», медалі «За отвагу», «Победу над Германієй»…

Отже, повернувся герой і добрий господар. Запанувати б сім’ї, у своїй сторонці, як нині мовить наш гімн. Але в селі запанували інші, ті що пішли служити новому окупанту, його диявольській, грабіжницькій владі. На кшталт ледаря та п’яниці з родини Самусів «недорослого Мішки». Саме цей Мішка й почав лякати фронтовика-орденоносця Сибіром, коли той відмовлявся вступати в колгосп, «добровільно» позбутись землі, господарства, худоби.

Бачачи, що нова влада не німець, її не перемогти, занепав духом Петро, згадуючи звернення самого Жукова до фронтовиків, у якому той кровожер обіцяв не тільки ліквідувати колгоспи, а й повернути землю її власникам. Але чоловік дав собі і сім’ї слово, що на таку владу, на «самусів» робити не буде. Занудьгував і незабаром помер. Заяву про «добровільний» вступ до колгоспу написала овдовіла Ганна

Ганна Вабіщевич із онуком

Ганна Вабіщевич із онуком

Заради об’єктивності варто сказати, що комуністичні «визволителі» досить гуманно вчинили з сім’єю Вабіщевичів. І це не жарт, а чистісінька правда. Адже сотні тисяч селянських сімей карателі вивезли в Сибір лише за те, що хата була накрита бляхою, була краща від хатини сільського нероби, п’яниці. Хати такі забирали під сільські ради, контори і таке інше. Сім’ю Вабіщевичів від Сибіру, очевидно, врятували Петрові ордени, а може, і родичі, що були в партизанах. І сім’я, скуштувавши «благ» радянської влади і колгоспного «раю», вижила. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *