«Бо я українець!» На той час це був злочин

                    «Бо я українець!» На той час це був злочин

                                          –1

В грудні 2013 року не стало Володимира Леонюка – письменника і краєзнавця, який був одним з натхненників створення Товариства української літератури. Ми все ще не можемо звикнути, все ще вчимось жити без нього. Тому хотілось би познайомити нашого читача з життєвим шляхом вірного патріота та невпинного трудівника на благо України.

Володимир Гнатович народився в селі Критишин під Яновом (Івановом), багато читав і рано усвідомив себе українцем. В одному інтерв’ю він згадує – ” В нашому регіоні український повстанський рух був дуже сильним. Коли я був у десятому класі, заарештували й мене. Фактично за пропаганду українства, за вияви симпатій до українського руху. Хоч на той момент я ще не був тісно пов’язаний з підпіллям. Весь наш район мав яскраво виражений український характер. Тому симпатії поліщуків до українського руху, до УПА, не були чимось випадковим. Заарештували мене у 1952 році, коли мені було лише дев’ятнадцять. Якихось доказів моєї підпільної діяльності у чекістів не було. Хіба що одне їх насторожило: у моїх школярських архівах переважала українська мова. Коли мене запитали, чому я пишу українською, я відповів: «Бо я українець!» На той час це був злочин. Військовий трибунал Пінської області дав мені 25 років таборів. Врахували мою незалежну поведінку під час слідства. Будучи гордим хлопцем, я вдарив слідчого під час допиту. Точніше, сильно штовхнув його. Звичайно, таке не прощалося. Тоді багатьом давали саме 25 років ув’язнення. Український дух на Берестейщині викорінювався нещадно! Пізніше, в таборах, я зустрічав сотні берестейців, що сиділи за український націоналізм. А з нашого Іванівського району їх було, мабуть, найбільше.   ”

Дочка Володимира згадує ” Батько розказував, що в селі була німа жінка, яка була самотньою. Мій прадід змилосердився і забрав її до себе. Він і сам був майстром на всі руки, крім того, що на майстерно грав на скрипці, вмів і чоботи шити, і землю орати Сім’я була багатіями, обійстя  велике , мали землю, мали млин, роботи багато. Ця жінка готувала їжу і доглядала трьох дітей. І коли вивозили родину, то був список, кого забирати. Та жінка їм показує, що вона хоче з тією родиною поїхати, а її не беруть – нема у списку. Тато розказував, що його забрали в одній сорочині, а потім йому в тюрму передали куфайку. І він думав, що це хтось з родини, а потім вартовий сказав, що приходила німа. Ота зовсім чужа жінка, останню куфайку з себе зняла!  ”

Володимир Гнатович поїхав відбувати покарання у таборах м. Інта  Комі АРСР, а всю його сім’ю – дідуся з бабусею, батьків, тітку, брата і сестру, було вислано в Узбекистан.  Майже всі в Узбекистані повмирали. Повернувся тільки батько і його молодша сестра Валентина. Вона закінчила в Ташкенті університет, зараз живе в Мінську.

 

                                                      -2-

 

                              

     На фото батьки Володимира Гнатовича з дочкою Валентиною

 Випробування не зломили чоловіка: навіть у таборі Володимир Леонюк перебував у вирі українського бунтарства. На той час у найбільших таборах Мінлагу – на першому, третьому і шостому – зав’язався гурт українців – колишніх підпільників, військовослужбовців, студентів, учнів шкіл, який через молодий вік напівжартома називали «студентським братством». Попри поразку повстанського руху, невтішні вісті з дому, брутальний режим, холод і голод у зонах, юнаки ні на мить не сумнівалися в слушності ідеї незалежності. Вони розпочали боротьбу з адміністрацією за право одержувати і читати українські книжки та пресу – доти українське друковане слово в таборах беззастережно вилучалось. Відвойовані книжкові надходження посприяли духовному окриленню багатьох уражених задавненою депресією в’язнів. Дехто зі «студентів» у вільний від роботи час викладав спраглим на знання землякам окремі навчальні предмети за програмою середньої школи. 
Коли в таборах почали видавати хоч мізерну платню, «студенти» збирали внески у фонд допомоги хворим в’язням. Скоро всі фінансові операції в концтаборах були переведені на безготівковий розрахунок, але взаємодопомога здійснювалася в формі збирання продуктів, одягу. Леонюк також брав участь у самообороні – боротьбі з грабежами з боку кримінального елемента – «ворів» та «сук», у відновленні, наперекір гулагівській адміністрації, чинності людської моралі.

 У 1956 р за постановою Комісії Президії Верховної Ради СРСР Леонюк був достроково звільнений від відбуття покарання зі зняттям судимості. Йому, однак, було заборонено покидати Інту. А в 1957 р. Володимир Гнатович одружився з Іриною Кулик, родом з с. Містки Пустомитівського р-ну

                                                          

                                                      -3-

Львівської обл., яка приїхала до свого брата Богдана (Ірина з батьками і сестрами 1947 р. була вивезена на заслання в Кемеровську обл.). У 1958 році у них народилась донька, яку назвали в честь батька, Володимирою.

                             

                    На фото Володимир Леонюк з дружиною Іриною

У спілкуванні Володимира Леонюка з Богданом Христиничем виникла ідея створити підпільну організацію, яка б продовжила справу ОУН. Вони усвідомлювали, як те, що боротьба за ідею незалежності має здійснюватися уже іншими методами, так і потребу організованості, об’єднання зусиль у національному масштабі. Так утворилось ”Об’єднання”. Про це Володимир згадує так – ” Усього з друзями, однодумцями, родичами, тобто з людьми, які знали про існування та час від часу допомагали, – нас було близько сотні чоловік. Але керівне ядро було невеликим –  близько десяти активістів. “Об’єднання” вважало своїм непримиренним ворогом КПРС і вирішило провадити активну боротьбу проти неї, як правило, пропагандивно-викривальними методами. Друга мета – злити в єдине ціле революційний елемент як на Україні, так і поза її межами; сприяти масовому поверненню на Україну звільнених в’язнів та засланців; підносити національну свідомість молоді, вникати в усі суспільні структури (робітничі, профспілкові, спортивні), а членів організації виховувати в дусі дисципліни, карності та глибокої конспірації, в дусі «всеготовності до вирішального моменту». Вирішувалося найважливіше питання – друку листівок. Друкарської машинки було недостатньо, тому потрібно було створити друкарню. Готових шрифтів роздобути не вдалося. Але завдяки Василю Бучковському справа зрушила з місця – він власними руками виготовив шрифти для друку та інше друкарське начиння. Богдан Христинич згадує – ” Протягом всього періоду діяльності “Об’єднання” Леонюк був мотором нашої організації. І пуск машинописних

                                                      

                                                         -4-

збірників, і обладнання друкарні, і виготовлення та розповсюдження листівок, – все це значною мірою результат його зусиль”. Друкарня почала друкувати листівки масовим тиражем, хоча її кілька разів доводилося переносити в інші місця (вона вміщалася у валізці). Дещо друкував сам Леонюк. У зв`язку з тим, що листівки вже потрапили в Україні до рук КГБ і виникла загроза встановлення місця їх виготовлення, постало питання про переміщення друкарні в Україну. Влітку 1958 р. Л. їздив у справах «Об`єднання» до Львова, мав зустрічі з Б. Христиничем у м. Турка та у Львові, поінформував його про діяльність організації, зокрема, про роботу друкарні, і висловив ідею перемістити цю друкарню до Львова, а також про створення там пункту зв`язку – конспіративної квартири. Ніде в Україні друкарні з таким шрифтом не було зафіксовано. Але зміст листівок виказував, що автори його – вихідці з західних областей. Тому КГБ пильно стежив за звільненими з неволі повстанцями, розселеними по лівий бік Збруча. Радіус нагляду і пошуків звузився до «інтинців», відтак до самої Інти. Там провадилися тотальні обшуки і допити. Гебісти жартували, що Інта і Воркута тимчасово передані під юрисдикцію Києва. Хоча на розкриття справи “Об’єднання” було кинуто найдосвідченіші кадри Київського і навіть Московського КГБ, слідчим органам впродовж трьох років не вдавалось повністю розкрити цю справу. Та вже на початку 1959 р. у КГБ було досить матеріалів для арешту осіб, причетних до розповсюдження листівок. Був зеарештований основний ешелон “Об’єднання”– В. Леонюк. (заарештований 29. 07. 1959 р.,) В. Затварський (9.09.1959), Б. Христинич (26.10.1959), Я. Гасюк (12. 01. 1960) та Я. Кобилецький (1.07.1960).  Їх судив київський трибунал. Володимир згадував, що коли сидів у камері, то з вікна було видно Софію Київську. 1960 р. суд констатував, що фактичним організатором “Об’єднання” був саме Леонюк, що це він, «знайшовши в особі Гасюка, Христинича, Затварського і Кобилецького своїх однодумців, розгорнув активну роботу і в першу чергу по складанню різних антирадянських документів і розповсюдження таких серед ув’язнених в інтинському таборі і на Україні» і засудив на 12 років ув’язнення. Інші учасники ”Об’єднання” були засуджені на 10 і 8 років.  

Дочка Володимира згадує ” Я народилася в 1958 році і мала 1,5 роки, як тата забрали. Мама розказувала, що забрали з шахти. А наступного дня до хати прийшли з обшуком. Я лежала в дитячому ліжечку, то навіть його перевіряли: вони шукали друкарську машину, шукали листівки, які вони друкували. Тут, на Україні, підпілля фактично вже не було, але вони хотіли тими своїми листівками показати, що українці незламні і далі борються за незалежність своєї держави.”

 

                                                             -5-

    Покарання відбував таборах Мордовії, зокрема, у сьомій зоні, у Сосновці Зубово-Полянського р-ну. Активно спілкувався з новим поколінням політв`язнів – шістдесятниками, але основним його заняттям у неробочий час було збирання і вивчення літератури про рідну Берестейщину. Друзі називали його «лаґерним академіком». Про бесіди з Леонюком тепло  згадують Левко Лук’яненко, Михайло Сорока, Ярема Ткачук, Михайло Горинь.   Звільнився у липні 1971 р. з великою кількістю літератури і записів. А потому приїхав до дружини Ірини в с. Тернопілля Миколаївського р-ну Львівської обл. де і прожив до самої смерті.

Життя він присвятив збору матеріалів про боротьбу українців за незалежність. Так з’явилися книги «Захмарені досвітки» і «Останні на бойовищі». Повість вперше була опублікована у львівській газеті ”Шлях перемоги”, а потім її передрукувала газета “Громада” Миколаївського р-ну Львівської області. ”Я змалку вжитий у повстанський рух, згадує Леонюк, обидва свої терміни у неволі тісно констактував з ув’язненими повстанцями, зрештою моя дружина, її брат і сестра теж належать до тих повстанців, які боролись за волю України ”. Володимир Леонюк був у хороших стосунках з  Володимирою Кулик (псевдо Андрійка) та Степаном Янкевичем (псевдо Крук) які і стали героями повісті. Онука Леонюка Богдана згадує – ” Це про бабусину сестру, тітку Володимиру. Тітка була 10 років у підпіллі, 10 років в мордовських лагерях, потім приїхала до Львова. Вона була одинока, приїжджала до нас на свята. І так потрошки-потрошки оті підпільні спогади розказувала дідусеві. Він собі щось нотував-нотував, а потім в один день сів і написав книгу про останній бій УПА в селі Басівка, що під Львовом, який відбувся 16 серпня 1955 року”. Головна героїня дожила до 2010 року, дочка і внучка Володимира Гнатовича опікувались нею до самої смерті. Ця повість – скромний внесок у відновлення правди про ОУН і УПА, про героїв, які роками захищали  вітчизну від загарбників, більшість із них загинуло у кривавій, нерівній борні, а ті, що чудом вціліли, пройшли пекло радянських таборів.

 Але найвагомішим творчим здобуткомВолодимира Леонюка є фундаментальна праця “Словник Берестейщини” (вийшов друком у двох томах, в 1996 та 2010рр), де зібрано матеріали з історії Берестейщини, яка розглядається в контексті загальноукраїнської історії. Цей твір є результатом подвижницької праці вченого і патріота впродовж усього його життя. В Білорусі перший том вилучили з бібліотек за, нібито, порушення місцевого законодавства. Та це не  скорило автора, який, сповнений бажання прислужитися Батьківщині, кожного дня продовжував працювати над новими творами.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *