Дід Іван. Найду себе

Віктор Місіюк, Культура
08/01/2021, Leave a comment

розділ 1-2, розділ 3, розділ 4, розділ 5

Фантастично виглядає розмова з предком, якого не бачив у очі не тільки ти, але й твої батькі про його слабую мають уяву. І мова не про далеку родину, а про третє-четверте покоління. Для світу про якому прокотилися цунамі обох світових війн ситуація з повсюдними людськими втратами не дивна. Дивовижна більш сама розмова з такими Дідами. А вона ж варта того, щоб бути не тільки інтимною, але й публічною, для воскресіння усіх тих, кого ми незаслужено можемо призабути. Стежка, на яку вийшов Олексій Диковицький в четвертому, останньому розділі першої частини поеми “Діди” все більше нагадує шлях Данте. І куди ж то він заведе?! Чи не найбільш інтригуюче звучить оте “найду себе” … .

VI. Дід Іван.
“Алеша, здравствуй! А я тебя совсем не знаю и никого не знал,
Пока сюда все не попали после смерти, я же здесь с войны их ждал…
Жуков Иван, он «без вести пропавший» для наших на Урале до сих пор,
И только здесь узнала баба Дуся все… но не об этом разговор.
Я, честно говоря, не знаю толком даже что мне у тебя спросить…
Уж слышал много. А за столько лет я от твоих тут научился говорить
По-вашему немного, по-поліску говорыты, так шчо кажы як хош,
Внучок… И дыво някэ так мні до тэбэ звэртатыс… Ну шчо, Алёш?”
“И я вам кланяюсь… И мне так, в первый раз, немного странно
Ведь я не смог найти и фотографии одной нормальной дедушки Ивана…
Вы бычылы дочку свою, а мою маму, як годік вона міла раз остатній,
Як на войну, з якэйі нэ вэрнулыса, пуйсты вам довэлоса з хаты.
І як жэ страшно ім було, нэ зналы стулькы літ дэ вы: погыб, полон
А можэ й дэ жывый, шчэ вэрэнэтса в свое в горах роднэ сэло…
От так і я. Я ныбы е: я чыслюса, пропысаный, жыву, плачу податкы,
А чуюса, як бы “пропавший без вести”, як бы на згублэному кораблі
Кыдае, гойдае мэнэ, ныма конца… Крый Божэ, думаю, такэ другому!
Зэмля, зэмля дэ твэрда?! А нэ вір глыбокый, окіяны, кораблі, паромы,
Шчо добрыйі на молодость, на час, колы світ подаетса новый, дывный,
На час, колы бегом, колы нэ важно, чы хто прыймэ, чы нэ прыймэ…
Аххх, выбачайтэ, от подумав шчо вам звэрху подаетса гэто глупством,
Всэ-всэ… А слово хочэтэ? Так от, я постараюса, найдуса
Найду сэбэ хоть на шматочку, алэ коб твэрдыйі, надійный зэмлі…
Діду Іван, а дэ там моя мама? Блызко е? Вы можэ бачытэ йійі?”
“Алёша… так, йійі я бачыв, алэ тобі (і вам) пока зарано,
Дай нам наговорытыса, вы на зэмлі шчэ з мамуй бачылыс нэдавно.
І батько твуй на днях в дорогу выправывса, швыдко будэ в нас…
Наговорытымэшса з йімы шчэ, покынь в поэмі місцэ, прыйдэ час”.

Залишити відповідь