Етнолінгвістичні групи Західного Полісся

Одною з актуальних проблем сучасної науки є дослідження етнолінгвістичних груп Західного Полісся. Місцева регіональна культура до недавнього виділялася багатим фольклором, зберігала багато архаїчних рис і форм натурального господарства, але за останні сто років ситуація значно змінилася. Під впливом інтенсивних процесів індустріалізації, урбанізації, поширення масової культури і подібних явищ окремі норми традиційної культури трансформувалися, зменшили свій вплив і, частково, зникли.

Територія історичного поширення західнополіських говірок. Визначена автором на підставі визначальних рис, описаних в статті.

При досить багатій літературі про історію і культуру Західного Полісся етнолінгвістична типологія регіональної культури лишається слабо розробленою. В працях дослідника західнополіського діалекту, мовознавця Григорія Аркушина багато згадок різних етніконів і повязаного з ними польового матеріалу, але етнолінгвістичні групи не були окремим предметом його досліджень. Локальні етнічні групи Західного Полісся і етнічна самосвідомість населення регіону досліджувалися етносоціологом Юзефом Обрембським, діалектологом Федором Климчуком. Нажаль, в праці першого з них географічні межі локальних груп визначені тільки частково, оскільки він зосередився на дослідженні культури жителів заволожених територій [3]. Другий дослідник звернув увагу перш за все на етнікони, які, об’єднують носіїв західнополіських говірок [20; 21]. Хоча праці цих вчених основне джерело цієї статті, по-за їх увагою лишився внутрішній поділ більшої частини регіону. В комплексному фольклорно-етнографічному дослідженні «Традыцыйная мастацкая культура беларусаў. Брэсцкае Палессе» локальні етнографічні групи згадані двічі: в короткій інформації про діяльність Юзефа Обрембського [26, с.15] і як копія [26, с.11] одного з попередніх текстів автора статті У.Цітова [27, с.287]. У енциклопедичних виданнях інформація про локальні етнічні групи дуже обмежена. В Енциклопедії етнографії Білорусі згадані три західнополіських етнолінгвістичних групи (гетаки, гідуни, сакуни) [28, с.378]. В Енциклопедії українознавства, в статтях присвячених Поліссю і Підляшшю, згадана група гідунів [15, с.2174] і, як виняток, розміщена розвернута характеристика групи хмаків [15, с.2085].

В створенні типології локальних етнічних груп мова грає важливу роль. Дослідження мови як одної з основних ознак культури має тривалу історію. Під впливом цієї позиції на ІV Міжнародному статистичному конгресі, який відбувся в Лондоні в 1860 році, мову населення визнано основним критерієм етнічної приналежності. Прихильники семіотичного підходу справедливо вважають культуру знаковою системою, а вербальну комунікацію одним з її яскравих проявів. Тісний зв’язок мови і культури також сприяв виникненню і поширенню терміну лінгвакультура. Культурний антрополог Едвард Холл взагалі вважає культуру і комунікацію синонімами.

Поділ Західного Полісся на етнолінгвістичні групи

Представники традиційної культури передають особливості мови сусідів за допомогою: повтору слів з характерними рисами типу «хадзі-брадзі» (у відношенні до носіїв південно-західного діалекту білоруської мови) або «мули-були» (у відношенні до носіїв західнополіських говірок), складанок типу «ваприк двари випар», індивідуальних прізвиськ з нехарактерною для місцевої говірки вимовою типу «Жєто», «Роблю» [9, с.17] і етніконів. Відомий дослідник турівських говірок Петро Бузук вважав, що існування чисельних етніконів викликано тим, що мова дуже зручний і помітний критерій: «з тої причини навіть сам народ створює такі назви як цакуни, сакуни, етауци або гесікі, гецикі, кагоканне і т.п.» [5, с.249]. Зафіксовано чимало назв локальних західнополіських груп, утворених від екстралінгвістичних явищ: 1. регіонального центру – пинчуки, більчуки, столинці, логішинці і др.; 2. гідроніму – застирці, стоходці і др.; 3. позиції відносно помітного географічної об’єкту – порічуки, порічане [5, с.207], зарічани [5, с.266; 5, с.271-272], зарічуки [5, с.213-214; 5, с.231; 5, с.270], загородці, підгородці [5, с.213-214; 5, с.270], осеродці [5, с.213; 5, с.270]; 4. аграрних та геоботанічних характеристик території – полюхи, заполюхівці [5, с.271-272], пшеничникі [5, с.272], багнюки [5, с.272], поліщуки [5, с.208], корчі [5, с.272], лищі-крилачі; 5. особливостей побуту – чорняки [5, с.271-272]; 6. соціального статусу – королівці [5, с.271]. Майже кожна з них асоціюється також з набором характерних особливостей мови місцевого населення. До прикладу, Зигмунту Корибутяку описав територію, яку займають «алекаючі (про алекал нижче – В.М.) лищі з українською і хахлацкою свідомістю» [5, с.213].

Переселенців з Західного Полісся в Литві (с.Айренай – 2 і Гейсишкес – 2 Дукштской апілінкі), Польщі (с.Бялкув, Слубський повіт Любуського воєводства [3, с.181; 3, с.185]), Росії (с.Новоберезово Аромашевського району Тюменської області, с.Вакорино Казанського району Тюменської області) з огляду на їх мову сусіди звуть хахли. Самі переселенці, які опинились після 1945 року в Любуському воеводстві Польщі, звали свою мову хахлацькою. Інформатор з с.Яголки Кобринського повіту 1928 р.н. казав: «Такая хахлацка мова була на селі» [2, с.172]. По словах колишнього жителя містечка Логішин Пинського повіту 1934 р.н.: «Така була мова, так звана, ми її називали хахлацка» [2, с.173]. Хоча С.Желехівський вважав, що хахлацька мовна ідентичність поширилося серед жителів Західного Полісся, а саме в Радинському повіті, під впливом російського війська і адміністрації, серед досліджених переселенців хахлацьку мову декларували не тільки переселенці з території колишньої Російської імперії, але і з території колишньої Австро-Угорщини (Тернопільського і Станіславівського воєводств) [2, с.172].

По інформації В.Гурного, в міжвоєнний період жителі Білського повіту Люблинського воєводства називали свою мову хахлацькою [22, с.354]. Подібна ситуація на території сусіднього Володавського повіту, інформатори з якого про місцеву мову кажуть: «говорилісьми, мувілі по-хахлацку, о, по-хахлацку» [7, с.35], «така уопше хахлацкая мова» [7, с.97], «ми (розмовляємо – В.М.) отако по-хохлацькому» [7, с.51]. Аналогічна ситуація в південно-східніх повітах Підляського воєводства: «якая наша мова, якаясь хахлацька такая чия якая» (Єльонка Гайнівський повіт) [7, с.237] «хахлацька кажут» (Тофіловці Гайнівський повіт) [7, с.299], «колісь казалі хахлацка» (Курашево Більськ-Підляський повіт) [7, с.365], «по-хохольську десь» (Райки Більськ-Підляський повіт) [7, с.337], «по-хахлацкі» (Зубово Більськ-Підляський повіт) [7, с.439]. Подібні відповіді дають жителі інших північних районів Західного Полісся: «у нас, бачте, мішаний хахляцкій» (Поріччя Пинського району) [6, с.247].

Носії західнополіських говірок звертають увагу що основною причиною, по якій їх зачисляють до цієї групи – їх мова. За оцінкою місцевого жителя в Клейниках Гайнівського повіту розмовляють «по-хахлацьку, (бо – В.М.) часом звут нас хахли» [7, с.389]. Інформатор з с.Озерськ колишнього Столинського повіту пояснював так: «Они нас лічать хохли, потому що у нас неучони язик» [5, с.227]. В розмові про мову жителька с.Поріччя, Пинського району: «я ніколи в Лунінци робила, чи в Мікашевічах, як дівчиною була, то там мене всьо время хахлухію звали» [6, с.247]. По інформації Ф.Климчука, північні сусіди називають хахлами носіїв західнополіських говірок [21, 39]. Для інформатора з Великої Гаті мова виступає основним критерієм оцінки етнічної ситуації: «Під Пинськ – хахли, то уже там Волинь, Україна, одно: а але, а Бігмі, а де ідеш» [5, с.216]. Соціолог Юзеф Обрембський зафіксував здовж північної межі «поділ не литвинські і нелитвинські (хахлацькі) групи з огляду на вимову» [5, с.224]. Він же пояснює, що хохлами називають представників усіх груп на південь від згаданої лінії, незалежно від їх внутрішньої неоднорідності [5, с.107]. Таким чином, етнічний «білорусько-український кордон, так як його визначає місцеве населення, покривається з внутрішнім поділом Полісся на литвинські і нелитвинські групи» [5, с.109].

Оскільки назва хахли (хахлаки) [11, с.580.] екзоетнонім з відповідей видно, що інформатори часто не розуміють її етимології, не вміють відмінювати, сумніваються в правильності звучання, сприймають як запозичення: «Хахла, нас називают хахлами. А шо то значить слово хахли? То я не знаю» (Полічна, Гайнівський повіт) [7, с.195]; «нас колісь називалі хахламі» (Версток, Гайнівський повіт) [7, с.229]; «може, нас називают хохламі» (Кнориди Більськ-Підляський повіт) [7, с.311]. Екзоетноніми як на Західному Поліссі, так і в інших східнослов’янських регіонах [13, с.199] сприймаються переважно негативно, тому в словникових статтях їх значення пояснюється за допомогою окреслень «зневажливе» [11, с.421] і «прізвисько» [11, с.3; 11, с.86; 11, с.88; 11, с.421; 11, с.423; 11, с.580]. Це стосується як недрегіональних етніконів, таких як хахли, так і локальних.

Червоним позначена територія м’якої вимови л перед етимологічними *е, *и. Носіїв говірок такого типу сусіди називають алєкачі, колікали, колібаники і т.п.. Синім позначена територія твердої вимови л вимови л перед етимологічними *е, *и. Носіїв такого типу говірок сусіди називають алекачами. 

В центральній частини північної межи Західного Полісся виділяється група гідуни [11, с.88; 21, с.40]: «Мнє говорат, шо я гєдунка» (Соболі, Березовський район) [6, с.133], «туда, пуд Кобрин, то там якось кажут по-гідунски» (Кобиловка, Пружанський район) [6, с.21]. Етимологія назви непрозора. Дуже імовірною, з огляду на поширеність в регіоні такого типу етніконів, її походження від фонетичної риси мови, т.зв. «гикання» – твердості задньоязичних в сполученнях ги, ки, хи (гидко, хитрий, кисле) або «декання» – непалаталізованих чи твердих передньоязичних д, т (ходить). «Тверда» вимова – основна характерна риса гідунів. В Березовському районі записана складанка про «декання», якою дражнили місцевих жителів сусіди з Івацевицького району [6, с.149]. Досить імовірно, що етнікон гідуни виник в наслідок метамези і є перекрученою назвою групи декали [22, 282], зафіксованої в середині ХІХ століття М.Бобровським.

Для представників традиційної культури, з притаманним їй етноцентризмом, норми власної мови еталонні. Тому тверда вимова, яка характерна для більшості етнолінгвістичних груп Західного Полісся перетворилася у критерій оцінки «чистоти мови»: «Кожна група вважає свою мову (говірку) за найправильнішу. Чуже – смішне. Досить виразно відзначається кордон литвинсько-гідунський. Всі говірки на південь (на південь від засягу але) вважають правильними, хоча й різними. На північ од але – говіркі смішні» [5, с.273-274].

Оскільки в українських говірках ствердіння відбувалося поступово, на території Центрального або Житомирського Полісся існують великі території де передньоязичні д, т, н, л вимовляються м’яко. Ця риса поширена в периферійних говірках Карпат, Західного Полісся. Розвиток мови призводить до того, що ареал поширення архаїчних рис, колись спільних для сусідніх слов’янських мов, повільно зменшується. Цьому процесу сприяють локальні форми койне, які використовують для порозуміння носії різних типів говірок. Саме тому у частини представників даної групи спостерігається: «Замилування інноваціями, погарда до давньої мови. На тому тлі українізація мови: диспалаталізація в містечках, поява але замість алє, коли замість колі і т.п.» [5, c.273]. Популярність мовних інновацій пов’язано з тим, що у більшості випадків, їх супроводжує поширення прогресивних технологій, форм соціальних відносин. Архаїчні елементи легше зберігаються на порівняно невеликих, ізольованих територіях. Культура загалом і мова зокрема явища динамічні, а цінність виявлених в ході змін ареалів в тому, що вони дають можливість визначити направленість і інтенсивність процесів, виділити зони і мікрозони, ядро і периферію, особливості колонізації регіону, території родоплемінних груп і т.п..

М’яка або тверда вимова л перед етимологічним *е [4, 39] в протиставному сполучнику [8, с.138] відповідно дозволяє інформаторам розділити сусідів на дві групи: алекачі [11, с.3] і алєкачі [24, с.36]. Якщо перші належать до представників центральної групи говірок, типових «гідунів», другі – архаїчного типу. Відповідно з вимовою західнополіськими алєкалами підрядного сполучника коли їх також називають колікачі. Ця назва відокремлює носіїв західнополіських говірок від акаючих поніманських говірок, з якими перші стикаються на північному заході.

Якщо не враховувати історію мови м’яка вимова д, т, н, л може виглядати запозиченнями. Через те, що мова західнополіських колікачів м’яка, і тим наближена до поніманських або турівських говірок, південні сусіди часом називають їх литвинами, хоча, як вже відзначалося, нехарактерна мові Західного Полісся палаталізація т, д, за якою переважно виділяють групу литвинів, у них відсутня. Самі колікачі литвинами послідовно звуть своїх північно-східних сусідів. Одним першим на звернув на це увагу Зигмунт Корибутяк, який зафіксував усвідомлення місцевими жителями межі західнополіських і поніманських говірок селах, які безпосередньо до неї примикають: «Те, що ми вважали за максимальну подвійну діалектологічну межу литвини-гідуни, пересунулося далеко на північ як межа литвини-поліщуки». Таку ж ситуацію на стику основних і периферійних типів говірок описав Ю.Обрембський в південному Погоринні: «… жителі стирського Поріччя а також сіл над Стублою виділяють на сході окремі групи сіл, жителів яких їх південно-західні сусіди звуть литвинами або литваками, або також як алєкачі, колікачі, колікуці, колібчикі або колібаникі. Ці групи виділяються – на що вказує сама назва – перш за все на підставі особливостей мови, а саме тої м’якості вимови, яку ми спостерігали у гетунів (робилі, ходилі, алє, колі)» [5, с.269]. Перед тим як звернутись до групи гетунів, яку Обрембський помилково прирівняв до алєкачів-колікачів варто згадати інші групи, які разом з м’якою вимовою л зберігли інші архаїчні риси.

Одна з груп в Корницький парафії Костянтинівського повіту Сідлецької губернії мала назву штокали [22, 283]. Група, яка заселяє західну частину межиріччя Бугу і Нарева отримала свою назву від форми займенника што. В словнику прізвиськ Г.Аркушина зустрічається індивідуальне прізвисько Штокал [25, с.332]. На території Північного Підляшшя її представників також називають штокмани [25, с.332]: «Там є такії дєрєвні в нас називают поштокманські … вже називаєм штокмани – то вже ходіті, робіті» (Єльонка Гайнівський повіт) [7, 239]; «ми всьо назвиваємо, то штокмани такії. Вже в їх мова не такая» (Полічна про Грабовці) [7, 203]; «Ну туди штокмани уже іначий акцент мают. Ну ходіті там, в нас робити – там робіті, а ми робіти – кажем твердо» (Вітово Гайнівський повіт) [7, 273]; «В нас що – там што. Визьміте, всьо иначей говорат. Штокмани» (Тофіловці Гайнівський повіт) [7, 299].

Територія поширення форма дієслова множини минулого часу першої особи з закінченням –хмо (позначена рожевим кольором), -смо (позначена фіолетовим кольором). Носіїв говірок такого типу сусіди звуть хмаками і смичками.

Одна з найбільш відомих у етнографічній літературі західнополіських етнолінгвістичних груп – хмаки [25, c.205]. Вона займала компактну територію на південному заході регіону. Її назва утворена від форма дієслова множини минулого часу першої особи з закінченням –хмо [8, с.129]. На думку діалектолога Михала Лесіва ця морфологічна прикмета свідчить про те живу прикмету староукраїнської мови, спільну з тенденцією в польський мові [22, c.361]. В він також навів складанку про говірку цієї групи.

Типологічно і географічно близька до хмаків група смички [22, с.283]. Її мові характерна форма дієслова множини минулого часу першої особи з закінченням –смо. В ХХ столітті група була представлена острівними говірками.

Дисперсне розселення характеризує володавсько-шацьку групу микуни. В.Шимановський: «Форми майбутнього часу на му, меш і т.д. настільки рідкі, що Любенських селян (з с.Любень) сусіди називають микунами» [22, 284]. Очевидно, мова йде про архаїчну форму дієслова. Складанку про жителів шацького с.Пульмо, які також використовували нескладену форму дієслова майбутнього часу, приводить Г.Аркушин [10, с.74].

Ясно-зеленим кольором позначена територія поширення форми множини особового займенник другої особи (вите, вита, вете, віете, віте). Носіїв такого типу говірок сусіди звуть витекачами.

Одною з характерних особливостей говірок східної частини Західного Полісся є архаїчна форма множини особового займенник другої особи (вите, вита, вете, віете, віте). До того ж вона зустрічається тільки в говірках Західного Полісся [8, с. 110; 8, с.112]. Ця порівняно слабо досліджена і картографована з’ява поширена на великій території від Турійська до Нарева. Описуючі внутрішній поділ регіону, Ю.Обремський згадує про групу яка використовую цю форму займенника: «На перший план виходять такі формальні особливості, як відмінності одягу і говірки. На тій підставі у окрему етнічну групу виділяють на північному заході так званих витекачів, тобто жителів території яка тягнеться до Маневич і Ковеля, яких поза іншими, різнорідними рисами, характеризує використання займенника вите або вете на місці місцевого ви або ве» [5, 269]. При тому, І.Ігнатюк справедливо звертає увагу на те, що західнополіський займенник вите вживається одночасно з формою займенника ви [17, с.26]. Г.Аркушин зафіксував складанку про витекачів в яновському с.Стрельно [10, с.74]. В с.Човниця Ківерцівського р-ну зафіксоване індивідуальне прізвисько Віте [24, с.196].

Жовтним кольором позначена територія поширення указівного займенника гето. Носії говірок такого типу сусіди звуть гетуни, гетачки, гетали, 

Північно східню частину Західного Полісся займає група, яка використовую указівний займенник гето [8, с.112] – гетуни (гетали, гетачки) [11, с.86]. «Населення, яке населяє Прислуччя і території, що лежать на північ від Карачунського Болота виділяють тубільці в окрему групу, яку звуть Гетуни, Гецяки і Гепаки. … Границя проходить тут од Карачунського Болота на Степань, який знаходиться ще на території позагетунській, звідти повертає на північ в напрямку на Володимирець». [5, с..267]. По сусідству з цією територією зафіксовані індивідуальні прізвиська Гетик (Залаззя Любешівського р-ну), Гетник (Липно Ківерцівського р-ну) і Гето (с.Озеро Ківерцівського р-ну) [24, с.238-239]. Ю.Обрембським описує цю групу наступним чином: «Дуже важливою рисою, яку піднімають до рівня основного критерію розрізнення, є їх говірка. Те, що південні сусіди Гетунів постійно підкреслюють, то їх «чудний розговор», а саме протеза наголошеного е, отже вимова гето замість ето, від якої то риси створене місцеве прізвисько Гетуни, а також м’якість вимови таких комбінацій, як робилі, ходилі і, нарешті, іді. На підставі того, що було вище згадане, легко зорієнтуватися, що з усіх тих рис, тільки риси мови і одягу (точніше крою і оздоблення свитки) відповідають суттєвим об’єктивним територіальним відмінностям. Гетуни визнаючи наявність формальних різниць між строєм, вимовою і т.п. особливостями місцевих звичаїв, які властиві їх південним сусідам, не приймають поділу на Волинців і Гетунів-Поліщуків». [5, c.269].

Блактиним кольором позначена територія поширення форми зворотного дієслова з закінченням на –са. Носіїв говірок такого типу сусіди звуть сакунами.

Завдяки етнографічним дослідженням на території сусідніх регіонів дослідники виділили групу сакуни [5, 249; 23]. Її назва утворена від форми зворотного дієслова з закінченням на – са [8, с.120-121]. Група займає велику територію в басейні рік Ясельда, Пина, Горинь, Прип’ять.

Етнічна культура Західного Полісся має строкату структуру, одним з основних елементів якої є етнолінгвістичні групи. Центральну частину регіону, зону ядра, займає група яку гідуни-алекали. Друга велика група колікали-алєкали займає західну, північну і східню периферію регіону. Весь регіон розділений між західною групою витекачів і східною групою сакунів, впливи яких частково накладаються одне на одне. Північно-східню частину Західного Полісся займають гетаки. В регіоні побутує багато складанок про різні особливості місцевих говірок, але тільки невелика частина з них пов’язана з етніконами, які використовує місцеве населення. Описаний поділ тільки частково співпадає з межами конкретних говірок і мікрозон, виділених діалектологом Ф.Климчуком [18].

1.Atlas gwar wschodniosłowiańskich Białostocczyzny – Wrocław: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich – Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1980. – 230s.
2.Augustyniak-Żmuda Gabriela, Badania terenowe w regionie lubuskim. Mowa przesiedleńców z dawnych wschodnich województw II Rzeczypospolitej//Sudia wschodniosłowiańskie, t.15, r.2015, s.169-186.
3.Zielińska Anna, Mowa pogranicza. Studium o językach i tożsamości w regionie lubuskim – Warszawa: Slawistyczny Ośrodek Wydawniczy, 2013. – 447 s.
4.Kuraszkiewicz W., Tendencje białoruskie i ukraińskie w gwarach Puszczy Białowieskie//Acta Baltico-Slavica, Nr.1, 1964. – s.247-257.
5.Obrebski J., Polesie. – Warszawa: Oficyna naukowa, 2007. – 574 s.
6.Аркушин Г., Голоси з Берестейщини (Тексти) – Луцьк: ВНУ ім.Л.Українки, 2012. – 536 с.
7.Аркушин Г., Голоси з Підляшшя (Тексти) – Луцьк: ВНУ ім.Л.Українки, 2007. – 536 с.
8.Аркушин Г.Л., Західнополіська діалектологія. – Луцьк: ВНУ ім.Л.Українки, 2012. – 256 с.
9.Аркушин Г., Силенська говірка – Луцьк: Вежа, 1996. – 168 с.
10.Аркушин Г., Сказав як два зв’язав – Люблин-Луцьк: Polskie towarzystwo ludoznawcze, 2003. – 177 с.
11.Аркушин Г., Словник західнополіських говірок. А-Я. – Вид. 2-ге. – Луцьк, 2016. – ХХІV + 648 с.
12.Атлас української мови. Т.2: Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. – К.:Наук. думка, 1988. – 520 с.
13.Горленко В., До проблеми вивчення етнографічної групи українців “литвини”//Полісся: мова, культура, історія. Матеріали міжнародної конференції – Київ, 1996, – с.194-199.
14.Дыялекталагічны атлас беларускай мовы – Мінск : Выдавецтва Акадэміі навук БССР, 1963. — 353 с.
15.Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). – Париж, Нью-Йорк, 1970. – Т. 6. – с. 2000-2400.
16.Закревська Я., Крізь призму лінгвістичної географії//Пам’ятки України, №3-4, 2002. – с.31-32.
17.Ігнатюк І., Українські говірки Південного Підляшшя – Люблин, 2013. – 108 с.
18.Клімчук Ф.Д., Гаворкі Заходняга Палесся: Фанетычны нарыс. – Мн.: Навука і техніка, 1983. – 128 с.
19.Климчук Ф.Д., Следы исторических границ в современном диалектном ландшафте Полесья//Полесье и этногенез славян. Предварительные материалы и тезисы конференции. – М.: Наука, 1983. – с.31-32.
20.Климчук Ф.Д., Этническая структура населения Брестской области//Международный симпозиум “Право и этнос”. – М., 1991.- с. 150—160.
21.Климчук Ф.Д., Этногеографические представления полешуков (Западное Полесье до 1939 г.)//Полесье и этногенез славян. Предварительные материалы и тезисы конференции. – Москва: Наука, 1983. – с.39-40.
22.Лесів М., Українські говірки Польщі – Варшава: Український архів, 1997. – 492 с.
23.Сербов И.А., Белорусы-сакуны: краткий этнографический очерк – Петроград : Типография Императорской Академии наук, 1915. – 180 с.
24.Словник прізвиськ північно-західної України. Т.І. / Упорядник Г.Л.Аркушин. – Луцьк: РВВ «Вежа», 2009. – 412 с.
25.Словник прізвиськ північно-західної України. Т.ІІІ. / Упорядник Г.Л.Аркушин. – Луцьк: РВВ «Вежа», 2009. – 364 с.
26.Традыцыйная мастацкая культура беларусаў. У 6 т. Т.4. Брэсцкае Палессе. У 2 кн. Кн.1 – Мн.: Выш.шк., 2008. – 559 с.
27.Цітоў В.С., Народная спадчына: Матэрыядбная культура ў лакальна-тыпалагычнай разнастайнасцы. – Мн.: Навука і тэхніка, 1994. – 300 с.
28.Этнаграфія Беларусі: Энцыклапедыя – Мн.: БелСЭ, 1989. – 575 с.

В.Місіюк, Етнолінгвістичні групи Західного Полісся//Из истории науки Беларуси: к 25-летию исторического факультета БрГУ им.А.С.Пушкина: сб. материалов международной науч.-практ. Конф., Брест, 25-26 нояб. 2016 г. В 2 ч. Ч. ; редкол.: Е. А. Бурик [и др.]. – Брест : БрГУ, 2018. – с.122-129.

  • 118
    Поширили:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *