Життя через призму берестейського перону

Хто тільки не побував на берестейських перонах за час існування місцевого вокзалу. Через Бересть, навіть, верталась частина дивізійників, бійців української дивізії “Галичина”, яких звільнили з таборів. Ось тільки їхали вони не до Галиччини чи Буковини… .

Звільнення полонених в Радянському Союзі почалося з середини 1945 року, але розтяглося до 1955 року.  Завершила його так звана «аденауерівська» амністія. Тоді, в ході візиту президента Конрада Аденауера до Москви були встановлеін дипломатичні відносини між Федеративною республікою Німеччини і СРСР. У відповідь, 28 вересня, з’явився не тільки указ Президії Верховної Ради країни ВР «Про дострокове звільнення німецьких громадян, засуджених судовими органами СРСР за скоєні ними злочини проти народів Радянського Союзу в період війни», але й указом про амністію усіх радянські громадяни, що співпрацювали з окупаційним режимом (від 17 вересня). До Німеччини поверталось понад 10 тисяч полонених. А разом із ними … вояки дивізії “Галиччина”. Вільно пересуватися їм не дозволяли. Перони охороняли. Один з дивізійників, уродженець Чернівців, доктор права Андрій Білинський описав свої враження від берестейського перону в книзі “В концтаборах СРСР”, яку було опубліковано в 1961 році в Мюнхені.

В Бересті нам заявили, що радянської валюти ми не сміємо зі собою брати. Щоб ми могли її позбутися, на перон, що охоронявся салдатами, привезено масу всякого товару.

Спеціальний потяг Конрада Аденауера в Бересті під час заміни колес (вересень 1955 рік)

З пошти прибули дві телеграфістки, які приймали телеграми. Одна з них мала 28 років з виглядом на 22, а друга була зовсім молода. Старша була зовні дуже інтелігентна жінка і я в трохи підхмеленому стані відважився на смілу розмову. Вона була з Харкова. Її здивувало, що я розмовляв з  нею бездоганно по-російському. Вона мені розказала, що під час війни була на роботах в Німеччині, де з нею погано поводилися. Вона, як багато  інших, вернувшись звідти, проходила державну перевірку.  Але перевірка не могла виказати жодної її провини. Вона не лише була оправдана, але продовжувала бути членом комсомолу. Вона лояльно наставлена  супроти держави, бо держава дала їй освіту. Вона тепер працює телеграфісткою, а рівночасно ходить на вечірні радіокурси.

Конрад Аденауер між коловою Ради міністрів Миколою Булганіним і секретарем ЦК КПРС Микитою Хрущовим під час зустрічі в Москві в 1955 році

В цей день була неділя. Я спитав її, чи була вона сьогодні в церкві. Ні — сказала.  «Я невіруюча, бо я комсомолка. Я комсомолка і русская» — сказала вона. «Ви в першу чергу комсомолка, а потім русская, чи навпаки?» — спитав я. Тут вона заплуталася і не знала як відповісти. Коли ми перейшли на іншу тему, товона сказала, що живе тут з дитиною і з матір’ю. Чоловік її покинув і вона живе самотою. В цій хвилині зник з її обличчя показний патріотизм і я запримітив, що радіти з життя їй нема чого. Заробітньої платні ледве вистачає на життя. Можливо, що їй краще жилося, як іншим, але не надзвичайно. Говорила про те, що в Бересті багато поляків і вони росіян дуже не люблять. Вона не могла зрозуміти, чому серед  поляків така ненависть до росіян.

Бересть. Привокзальна площа. 1955 рік

На пероні зустрів я одного росіянина із Свердловська. Коли я його запитав, чому він приїхав із Свердловська сюди, він відповів, що тут йому легше прожити. Припускаю, що радянська влада в Берестю фаворизувала росіян перед місцевим населенням і тому вони були задоволені.

Спогади Білинського про перебування на берестейському вокзалі досить короткі, але цікаві з точки зору процесу повернення полонених та ситуації в прикордонному місті в середині 50-х років минулого століття. 

 

  • 6
    Поширили:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *