Західне Полісся як лінгвальний феномен

Лінгвістичне дослідження Західного Полісся має вже солідну (більше як сторічну) історію і серйозні напрацювання, але статус місцевих говірок, розміщених на межі зіткнення двох близькоспоріднених мов, дотепер залишається предметом наукових суперечок.

Проблема в основному пов’язана з тим, що Західне Полісся деякі, зокрема білоруські, науковці схильні обмежувати лише тим ареалом, який локалізовано в межах Брестської області Білорусі, за винятком її крайньої північної частини. Власне, саме навколо статусу цих говірок досі триває найбільше суперечок.

Білоруська діалектологія визначає окреслений масив як «беларускі заходнепалескі структурны тып» [8, с. 150]. Одначе навіть за цієї умови вчені усвідомлюють виразне протиставлення берестейсько-пинського (загородського, за визначенням Ф. Д. Климчука [7, с. 3]) ареалу основному білоруському структурному типові говірок: «Беларускі заходнепалескі структурны тып, або від, гаворак з’являецца адзінствам досыць адметных і, як правіла, істотных адрозненняў або супрацьпастаўленняў… характэрным асаблівасцям асноўнага беларускага віду гаворак», «вызначаецца значнай, вельмі выразнай і ўражальнай адметнасцю», «вылучаецца па комплексу сваіх асаблівасцей у складзе беларускай мовы» [8, с. 150]. Згадано про спроби лінгвістичної інтерпретації місцевих говірок як окремої поліської «мікромови», обережно – про трактування їх «як іншамоўнай часткі» [8, с. 151].

Водночас О. А. Кривицький, автор підручника з білоруської діалектології, формулює твердження, яке, по суті, не аргументує власне лінгвальними фактами, через що виникають певні застереження: «Гэтыя гаворкі знаходзяцца зараз у складзе беларускай мовы і, з’яўляючыся адным са структурних дыялектных відаў нацыянальнай беларускай мовы, выступаюць у цеснай узаемасувязі і ва ўзаемадзеянні з іншымі яе структурнымі дыялектнымі разнавіднасцямі і літаратурнай мовай у працэсе нацыянальнай моватворчасці» [8, с. 151]. Не викликало б заперечень твердження, що західнополіські говірки знаходяться в складі Білоруської держави, а отже, взаємодіють з іншими білоруськими діалектами та літературною мовою. Відомо ж: межі національних мов у Європі рідко цілком збігаються з державними кордонами: чимало білоруських говірок у силу певних історичних обставин локалізовано на територіях суміжних Литви, Російської Федерації, Польщі, України; так само українські говірки опинилися в складі практично всіх суміжних держав, а на території України – говірки російської, угорської, румунської та інших мов. Якщо ж говорити про належність західнополіського масиву до білоруської мови, то хотілося б бачити аргументом не лінію державного кордону, а перелік надійних власне лінгвальних явищ, які об’єднують берестейсько-пинські говірки з основним білоруським типом (оскільки історико-типологічні відмінності між українською та білоруською мовами переважно на рівнях фонетики і словозміни, то інтерес становлять саме фонетичні і граматичні явища). Натомість у згаданій праці, як і в дослідженнях інших учених, констатовано виразне протиставлення західнополіського та основного білоруського діалектних типів.

З іншого боку, дані лінгвогеографічних та діалектографічних праць переконливо засвідчують: практично всі релевантні особливості берестейських  говірок (тут і далі до уваги не беремо крайню північну частину Брестської області – так звані північнобрестські говірки, які за всіма ознаками належать до білоруського мовного простору) характерні і для двох суміжних діалектних масивів, що локалізовані південніше білорусько-українського державного кордону. Перший, основний, ареал – це волинськополіські говірки, або говірки волинського Полісся, які поширені в більшості районів Волинської області, крім південної її частини, а також у суміжній північно-західній частині Рівненської області України. Другий масив – це західна окраїна середньополіського говору, що локалізована в межах Рівненської області (умовно вживатимемо термін говірки рівненського Полісся). Два окреслені ареали в межах України так само, як і загородський у Білорусі, мають складну внутрішню диференціацію, одначе в сукупності ілюструють набір таких самих фонетичних і граматичних рис, якими характеризують і основний масив берестейських говірок. Водночас такі явища переважно не мають продовження в говірках основного білоруського типу, але засвідчені в багатьох українських діалектах, щонайменше північних (поліських).

Проілюструвати типологічну спорідненість загородських говірок та говірок волинського і рівненського Полісся спробуємо за даними ґрунтовних діалектографічних праць Ф. Д. Климчука про Загороддя [7] та Г. Л. Аркушина про волинське і рівненське Полісся [1], а також на основі власних спостережень зв’язного мовлення берестейців і волинських поліщуків та аналізу місцевих уснопоетичних текстів [2–6]. 

Серед виразних явищ, за якими можна об’єднати загородські, з одного боку, та волинськополіські й окраїнні західні середньополіські говірки, з іншого боку, – заміна давніх голосних *о, *е в наголошених закритих складах новими звуками, зокрема монофтонгами [і], [и], [у], [ÿ], відмінними від [о], [ô], які натомість представлені в говірках основного білоруського типу: варіанти на зразок ст’іл, стил, стул; ж’íнка, жúнка, жýнка фіксовано в різних говіркових групах на Загородді, волинському та рівненському Поліссі. Відповідно до давнього наголошеного *ě в загородських і волинськополіських говірках фіксовано рефлекси [і], часом [и]: л’íто, цúлий, рúчка, тоді як у говірках основного білоруського типу представлено [е], [ê]. Майже послідовно в усіх говірках, про які йде мова, [и] на місці виступає в ненаголошених флексіях іменників на зразок у хáти, на морóзи, на бéризи. У ненаголошеній позиції на місці *ě, *ę, а також відповідно до *e в закритих складах у межах усього окресленого ареалу домінує [и], часом [е] (в кожному випадку – після твердого приголосного), що не характерно для білоруського мовного простору: писóк, стинá, дéсит’, пóпил, óсен’. Давні голосні *у, *і, які в білоруській народній мові збережено і послідовно розрізнювано, в більшості говірок зіставлюваних масивів збіглися в одному звукові, щоправда, його якість у різних говіркових групах має певні відмінності. Домінює новий звук переднього ряду високо-середнього підняття [и]: ходúти, син; унаслідок обниження і розширення артикуляції в частині загородських та волинськополіських говірок новий переважно наголошений [и] може заступатися варіантом, близьким до [е]: ходéте, сен. Характерні для тараканських і південнозагородських, за визначенням Ф. Д. Климчука, говірок явища обниження і розширення артикуляції переважно наголошеного голосного [е] в напрямку до [а] (стáжка, бáрог, вáчур) та підвищення і звуження артикуляції наголошеного [а] після м’яких приголосних в напрямку до [е] (т’éжко, пйéтий, ж’éба) так само релевантні для розрізнених говіркових груп у різних частинах волинського Полісся. Натомість ні загородським, ні волинськополіським говірках не характерні типові для білоруського мовного простору явища «акання» і «якання».

Визначальні явища на рівні консонантизму, за якими загородські говірки протиставляються білоруському мовному масиву, так само об’єднують їх із говірками волинськополіського ареалу. Найвиразніша з цих рис – тверда вимова приголосних перед рефлексами *і, *е, а у зв’язку з цим – відсутність релевантного білоруського «дзєкання» і «цєкання»: ходúти, типéр, дитéна, дáриво. Шиплячі приголосні та вібрант у більшості вказаних говірок можуть реалізуватися у своїх пом’якшених варіантах, зокрема перед наголошеним [а] чи його позиційним варіантом [е]: крич’áти, ш’áпка, пр’áдка, мовч’éти, ж’éба, пр’éли; натомість перед ненаголошеними голосними шиплячі зазнали ствердіння: жартовáти, часú, прадé. М’якість [р’], хоч із винятками, спостережено також у позиції перед наголошеним рефлексом : р’íчка, гр’іх. Історичну м’якість у значній частині говірок у певних позиціях зберігає африкат [ц’]: рукавúц’а, конéц’, хлóпиц’, ц’íлий; у решті говірок спостережено ствердіння цього консонанта: вýлица, цúлий, конáц. Історично м’які губні перед [а] незалежно від його походження зазнали ствердіння, що супроводжувалося розвитком додаткової артикуляції [й], у випадку носового губного – [н’]: пйáтка, привйазáти, мн’áко, плéмн’е. Губні і передньоязикові виявляють виразну тенденцію до депалаталізації також перед рефлексами ненаголошених давніх *ě, *е, *ę: писóк, стинá, дéсит’, óсен’; ствердіння в деяких говірках трапилося навіть перед наголошеним : колúно, полúно. На відміну від основного білоруського діалектного типу, загородські і волинськополіські, рівненськополіські говірки практично не знають [ў]: ходéв, жóвтий. Усі згадувані говірки зберігають виразну вимову дзвінких приголосних у кінці слова та перед наступним глухим: зуб, кáзка, стáжка тощо.

О. А. Кривицький визнає, що «мае месца пучок ізаглос адрозных асаблівасцей заходнепалескіх гаворак і гаворак асноўнага беларускага віду» [8, с. 212]. На основі ґрунтовних праць Ф. Д. Климчука учений проводить таку умовну межу між західнополіськими і основним масивом білоруських говірок: північ Кам’янецького району – південний захід Пружанського району – межа між Пружанським і Кобринським районами – межа між Іванівським та Івацевицьким районами – північ Пінського району – південний захід Лунинецького району – захід Столинського району.

Учений констатує виразний пучок ізоглос і на півдні берестейсько-пинського ареалу, де, за його даними, проходить умовна межа між загородськими і волинськополіськими говірками української мови [8, с. 213]. Щоправда, цей пучок ілюстровано не надто переконливими лінгвальними явищами. Скажімо, одна з ознак, за якими зроблено протиставлення загородських і волинськополіських говірок, – це «окання» в перших (водá, молокó) і «укання» в других (вудá, мулукó), одначе тут варто наголосити: «укання» спостережено лише в частині волинськополіських говірок і його ніяк не можна визнавати їхньою релевантною рисою, натомість те саме «укання», як визнає сам О. А. Кривицький, трапляється й у загородських говірках [8, с. 151]. Інша риса – це голосний [о] після м’яких приголосних у певних умовах відповідно до [е] в сусідніх волинськополіських говірках: с’óстри, зел’óний – сéстри, зелéний, але поява [о] на місці [е] незалежно від його походження після м’якого приголосного перед твердим – явище, звичне для більшості говірок волинського і Рівненського Полісся, хоч не належить до явищ регулярних: в’íт’ор, зил’óний, кл’он. Протиставлення ненаголошеного [и] в загородських говірках (типлó, виснá) та [е] у волинськополіських (теплó, веснá) так само не коректне: в цій позиції мешканці волинського Полісся вимовляють в основному [и]: силó, типéра, до минé. Суфікс ‑са в структурі зворотних дієслів – релевантна риса не тільки загородських, але і східної частини волинськополіських говірок та всього середньополіського діалекту: замýчивса, наб’íгалиса. М’який [к’], який начебто відповідає звукові [т’] в загородських говірках (к’íсто, к’íтка, к’ітрад’ – т’íсто, т’íтка, т’ітрад’), насправді на волинському Поліссі фіксовано нечасто і лише в кількох словоформах. Протиставлення протез [г] у загородських говірках та [в] у волинськополіських теж не релевантне: обидва протетичні приголосні відомі на волинському Поліссі, але в західній його частині домінує [в], а в східній – [г]: вýлиц’а – гýлица, вóзиро – гóзиро. Варіанти з берестейсько-пинського ареалу на зразок тоб’í, топ’íро, подскóчити саме в такому фонетичному оформленні домінують у більшості говірок волинського Полісся, тоді як начебто протиставні форми тиб’í, тип’íро фіксовано значно рідше в розрізнених говірках; пропонований для протиставлення варіант із префіксом під- (підскóчити) в мовленні волинських поліщуків практично не трапляється – натомість уживано структури з префіксами пуд-, под-

Протиставлення загородських і волинськополіських говірок на морфологічному рівні так само не надто переконливі. Форми родового відмінка множини на зразок бабéй, хатéй відомі не тільки в берестейському ареалі, але й особливо активно вживані в східній частині волинськополіських та в суміжних середньополіських говірках. Натомість структура хатóв у мовленні волинських поліщуків загалом не фіксована. Займенник гéтой утворює великий ареал не тільки на Загородді (в західній його частині, правда, вживано ще й варіанти той, стой, с’íти, ц’íти), але й у всій північно-східній частині волинського Полісся; натомість у решті волинськополіських говірок у цьому значенні вживано форми с’ой, ц’ой, той, рідко – стой, але зовсім не фіксовано отсéй, як пише О. А. Кривицький.

Після скрупульозного зіставлення більшості запропонованих явищ, які начебто протиставляють берестейсько-пінський та волинськополіський, частково також рівненськополіський ареали, доводиться визнати типологічну спорідненість говірок Загороддя і волинського Полісся, за деякими ознаками – також говірок східної окраїни середнього Полісся. Це підтверджує думку українських учених, багатьох інших славістів про те, що волинськополіський і берестейсько-пинський (або загородський) ареали – це дві складові єдиного західнополіського говору [1]. У силу різних власне мовних і позамовних обставин ці ареали мають складну внутрішню диференціацію, сформували деякі специфічні інновації, за якими їх можна протиставити, проте за основними характеристиками вони становлять єдине й цілісне мовно-територіальне утворення.

Білоруські діалектологи, визнаючи, що більшість релевантних рис західнополіських (берестейсько-пинських, загородських) говірок протиставляє їх основному білоруському діалектному типу, все-таки впевнені в належності цього ареалу до білоруського мовного простору. Водночас для обґрунтування такого твердження наводять не надто переконливі власне лінгвальні факти, а найчастіше – екстралінгвістичні аргументи, переважно говорячи про належність цієї території до складу Білорусі, а особливо часто – про те, що місцеве населення ідентифікує себе як білоруси.

Натомість українські дослідники, які вивчали цей ареал протягом ХІХ–ХХ ст., як і більшість польських і російських славістів та деякі білоруські вчені, дійшли висновку про належність цих говірок до українського діалектного простору, а саме до північного (поліського) українського наріччя [9, с. 51]. Достовірність такого висновку підтверджують надійні лінгвальні факти. Основному білоруському діалектному типу зовсім не відомі ті фонетичні явища, що релевантні для берестейсько-пинських говірок, як-от: відсутність «акання», «якання», але можливість «укання»; [и], [е] на місці *ě, *ę, *е в ненаголошеній позиції; [і], [и], [у], [ÿ] на місці в наголошеному новозакритому складі; зближення звуків [и] та [е] в ненаголошеній позиції; новий [и] або його варіант [е] відповідно до давніх *і, *у; розвиток у наголошеній позиції [’а] > [’е] та [е] > [а]; твердість приголосних перед рефлексами *і, *е й відсутність «дзєкання», «цєкання»; наявність і твердих, і м’яких шиплячих приголосних та вібранта; рефлекс м’ > мн’ у позиції перед ’а тощо.

Проблема ж національної самоідентифікації населення Західного Полісся таки складна. Мешканці Загороддя в основній своїй масі направду нечасто ідентифікують себе з українцями. Проте й про свою належність до білоруського народу поліщуки Берестейщини говорять в основному просто на підставі факту проживання в складі Білоруської держави, а зазвичай називають себе тутешніми, тутейшими, нерідко говорять про свою окремішність і від білорусів, і від українців.

Мешканці Берестейщини визнають, що їхня мова суттєво відрізняється від офіційної білоруської, але й, будемо відверті, українською її не називають; переважно вдаються до визначень на зразок наша мова мішана; ми говоримо по-свойому. На запитання, чи їхня мова українська, часто намагаються заперечувати, але мотивують це несхожістю їхньої говірки до офіційної української мови (чомусь наводять приклади з літературної мови, які мають виразне наддніпрянське, часом галицьке походження). До речі, таку ж хибу допускають ті вчені, які зіставляють берестейсько-пинські говірки чи то з українським, чи то з білоруським літературним стандартом (літературна і діалектна мови – то дві відносно незалежні, хоч і пов’язані між собою системи).

Власне, феномен берестейсько-пинського Полісся полягає якраз у тому, що місцеве населення, яке говорить українською (північноукраїнською, якщо точніше) говіркою, переважно не визнає себе українцями. За цих умов, уважаємо, значно важливіше зберегти унікальний лінгвальний колорит берестейсько-пинського краю, аніж загострювати проблему етнічної самоідентифікації.

До речі, таку саму ситуацію з національною ідентифікацією населення, яке говорить підляською говіркою (вважаємо її ще однією – третьою – складовою західнополіського говору), спостережено на Підляшші в Польщі. Тутешніми, тутейшими навіть у ХХ ст. називали себе й мешканці тієї частини Західного Полісся, яке нині перебуває в складі Української держави (якщо відверто, то проблема національної самоідентифікації поліщуків в Україні досі частково зберігається, але вона потребує окремого розгляду).

Категоріальне значення для переконливого наукового висновку про належність говірок цього ареалу до тієї чи тієї мови мають саме власне лінгвальні факти. А вони виразно підтверджують історико-типологічну спорідненість берестейсько-пинського (загородського) ареалу та суміжного волинськополіського, частково й західної окраїни середньополіського, а також їхню належність до більшого утворення – північного наріччя української мови. І такий висновок ніяк не означає потреби переглядати державні кордони, примусу когось вивчати якусь літературну мову чи ін. Ідеться передовсім про чітке окреслення меж і лінгвального «обличчя» Західного Полісся та потребу збереження його неповторного колориту. На жаль, на Берестейщині унікальна західнополіська говірка відступає під наступом офіційної в Білорусі російської мови. На волинському Поліссі процес нівелювання місцевих лінгвальних рис теж відбувається, але значно повільніше.

Такого самого адекватного визначення і збереження потребують білоруські говірки в межах України, українські й білоруські говірки на території Польщі тощо. У цій справі важливим буде українсько-білоруське порозуміння, взаємна повага, відсутність претензій і образ.  

 

Література

  1. Аркушин Г. Л. Західнополіська діалектологія : навч. посіб. з регіон. діалектології для студ. спец. «Укр. мова та літ.» / Г. Л. Аркушин. – Луцьк : Волин. нац. ун‑т ім. Лесі Українки, 2012. – 256 с.
  2. Громик Ю. В. Особливості вокалізму українських говірок берестейсько-пінського Полісся в записах місцевого фольклору / Ю. В. Громик // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. Серія : Філологічні науки. Мовознавство. – Луцьк, 2004. – № 6. – С. 109–119.
  3. Громик Ю. В. Особливості дієслівної словозміни в українських говірках берестейсько-пінського Полісся (на матеріалі записів місцевого фольклору) / Ю. В. Громик // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Серія : Філологічні науки. Мовознавство.– Луцьк, 2008. – № 10. – С. 30–34.
  4. Громик Ю. В. Особливості іменної словозміни в українських говірках берестейсько-пінського Полісся (на матеріалі записів місцевого фольклору) / Ю. В. Громик // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. Серія : Філологічні науки. Мовознавство. – Луцьк, 2006. – №7. – С. 282–291.
  5. Громик Ю. В. Особливості консонантизму українських говірок Берестейсько-Пінського Полісся в записах місцевого фольклору / Ю. В. Громик // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. Серія : Філологічні науки. Мовознавство. – Луцьк, 2006. – № 6. – С.221–231.
  6. ГромикЮ. В. Фольклорні тексти з Берестейщини як діалектографічний матеріал / Ю. В. Громик // Справа : беларуска-украінскі альманах Таварыства ўкраінскай літаратуры пры Саюзе беларускіх пісьменнікаў. – Мінск : Смэлтак, 2015. – С. 162–169.
  7. Клімчук Ф. Д. Гаворкі Заходняга Палесся : фанетычны нарыс / Ф. Д. Клімчук. – Мн. : Навука і тэхніка, 1983. – 128 с.
  8. КрывіцкіА. А. Дыялектологія беларускай мовы : дапам. / А. А. Крывіцкі. – Мн. : Выш. шк., 2003. – 294 с.
  9. Скопненко О. І. Берестейсько-пинські говірки: генеза і сучасний стан (історико-фонетичний нарис) / О. І. Скопненко. – К., 2001. – 174 с.

Юрій ГРОМИК

Стаття зі зб. Мова як фактар захавання нацыянальнай ідэнтычнасцы: беларуска-украінскі кантэкст: Матэрыялы навукова-практычнай канферэнцыі (Мінск, 25 мая 2017) – Мн.:Ковчег. – с.32-38.

  • 131
    Поширили:

4 thoughts on “Західне Полісся як лінгвальний феномен”

  1. квучак сказав:

    А дэ ж працы Шыляговыча ? … Карского?…

  2. Віктор Місіюк сказав:

    Карський Західним Поліссям не займався. Шелягович ніби мав захищати по регіону дипломну. З його статей мні попадалися у основному публіцистика і художні твори.

    1. Вадим сказав:

      Шэляговiч займаеться полiтикою, а не наукою!

  3. Вадим сказав:

    Я,як справжнiй литвин-бiлорус прожив 34 рокiв 32 тут серед полiщукiв i з дитинства розумiв, що вони iншi, як в мовному планi, так i в психологiчному. В змiшанiй родинi все було видно. Мiй батько з бiлоруським акцентом i досi е “бiлою вороною на фонi мicцевих полiщукiв. Так що тут навiть навукових доводiв не треба. Хто мае добри слух iвочи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 thoughts on “Західне Полісся як лінгвальний феномен”

  1. квучак сказав:

    А дэ ж працы Шыляговыча ? … Карского?…

  2. Віктор Місіюк сказав:

    Карський Західним Поліссям не займався. Шелягович ніби мав захищати по регіону дипломну. З його статей мні попадалися у основному публіцистика і художні твори.

    1. Вадим сказав:

      Шэляговiч займаеться полiтикою, а не наукою!

  3. Вадим сказав:

    Я,як справжнiй литвин-бiлорус прожив 34 рокiв 32 тут серед полiщукiв i з дитинства розумiв, що вони iншi, як в мовному планi, так i в психологiчному. В змiшанiй родинi все було видно. Мiй батько з бiлоруським акцентом i досi е “бiлою вороною на фонi мicцевих полiщукiв. Так що тут навiть навукових доводiв не треба. Хто мае добри слух iвочи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *