Колись мене Стир надихав, а тепер — Світязь

ПроСВІТ, Новини
04/11/2019, Leave a comment

Картини, вишивки, мотанки–обереги, балеринки заполонили всю кімнату, «примостилися» на столі, дивані, кріслах… Знаючи про наш приїзд, Валентина Сергіївна розклала своє багатство — щоб можна було побачити. А зазвичай все це зберігається в пакетах і пакетиках у шафах.

У кожній із робіт відчувається часточка душі майстрині.

А починалося все з раннього дитинства, — розповідає наша героїня. — Мені мама зробила першу ляльку — якраз мотанку. Згодом я сама взялася за ці забавки. Тож був час, коли не мали особливого вибору з іграшками, та й з грішми сутужно. Першу ляльку, яку можна було гойдати на руках, змайструвала з маминих хусток. А коли підросла, то мої вироби стали вже досконалішими. Після школи працювала у Колках, в садочку. І вчилася заочно. Як прийшла в дошкільний заклад, то почала розмальовувати двері, виготовляти для занять різні цікавинки, і мені відразу дали направлення у Кременецьке педучилище, що на Тернопільщині. Старші колеги сказали: «Твоє покликання — бути з дітьми». Доля склалася так, що зараз я живу в озерному краї, а 45 моїх літ пройшли у Колках.

А за цим «доля склалася так» — непроста жіноча історія. Валентина Сергіївна мала сім’ю, двох синів із чоловіком виростили. Та настав час, що діти порозходилися своїми стежками, а вона рано овдовіла. Жила самотньо.

Якось влітку приїхала на озеро Світязь, — розповідає жінка, — гостювала у знайомих шачан. Тоді й познайомилася зі своїм Степаном — теж вдівцем.

Як кажуть, зійшлися дві одинокості, і почуття були взаємними. Покликав Степан Валентину заміж, і вони зареєстрували шлюб. Перебравшись до Шацька, влаштувалася методистом із фольклору у Будинку культури, де директором був чоловік.

Він музикант, — говорить жінка, — а я люблю співати, тож організувала гурт «Горлиця», яким і керувала, і пісні писала для нього.

Минав день за днем, і чоловік Валентини уже знав, що в його дружини не лише гарний голос, — вона ще й вірші пише, малює, мотанки-обереги робить. Шлюбові цих двох людей уже йде вісімнадцятий рік, і вони вдячні випадкові, який їх звів.

У Колках, — розповідає Валентина Сергіївна, — ми жили біля Стиру, серед чудової природи. Я приходила, пригадую, надвечірньої пори на берег, сідала у припнутий човен, дивилась, як сонце заходить… А це ж така краса! Рядки самі собою римувалися. Складала вірші про природу, яку дуже люблю. Колись мене Стир надихав, а тепер — Світязь. В озерному краї бачу неповторні пейзажі.

Валентина Денисюк уже видала дві збірки віршів — «Поліський зорепад» і «На рідній землі». І коли про це зайшла мова, жінка сказала:

У цьому велика заслуга відомого на Волині журналіста, письменника Сергія Цюриця. Коли він працював в обласному Центрі народної творчості і бував у нас в Будинку культури в Шацьку, то підмітив мої здібності і заохотив до формування однієї, а потім другої збірок. І видати їх згодом допоміг. А як побачив мої малюнки, мотанки, то запропонував представити роботи на виставці в Луцьку, зокрема під час фестивалю «Берегиня».

Разом із Валентиною Сергіївною ми роздивлялися її малюнки, які сама авторка вважає примітивними (в її розумінні — недосконалими). А тим часом таке наївне мистецтво якраз цінується у світі. Тільки якщо хтось із відомих художників ХІХ—ХХ століть, дотримуючись цієї тенденції, навмисне спрощував художні засоби, звертався до народної (селянської) та дитячої творчості, то у Валентини Денисюк це само собою виходить.

Ось ця картина, — показує жінка одну з робіт, — з’явилася після того, як я з чоловіком побувала на Черкащині, відвідала Шевченківські місця, побачила хатину у Моринцях, де народився Кобзар. Хоч ясно, що вона уже давно «не та», але саме місце — святе. Я повернулася звідти насичена враженнями і намалювала «під настрій» себе біля хатини, поріг якої з особливим відчуттям переступають і українці, і закордонні гості.

За останні п’ять років на долю Валентини Сергіївни випали важкі випробування. Спочатку помер молодший син Віталій, а два роки тому не стало і старшого Олександра.

Я була вбита горем, бо немає нічого страшнішого, ніж хоронити дітей, — каже жінка. — Думала, не візьмуся вже ні за вірші, ні за малювання. Дякую Богові, що дав мені сили все пережити.

І знову слова вдячності звучать на адресу Сергія Цюриця, який уже й не працював у Центрі народної творчості (перейшов у прес-службу «Волиньлісу»), та не забував про талановиту і дуже скромну жінку. Коли бачив її в горі після втрати синів, коли чув від неї, що вже «і жити не хочеться», то старався, аби вона не впадала у відчай. І екскурсії, бувало, організовує в затишну квартиру Валентини в Шацьку. 

І Сергій Цюриць поклопотався, щоб Валентина Денисюк стала членом громадської організації та «Ліги українських письменників імені Павла Чубинського».

Жінка, кредо життя якої, як сама каже, слова Володимира Сосюри «Яке це щастя, друже мій, горіти, а не тліть», і після важких втрат повертається до повноцінного життя.

За матеріалом Волинь

Залишити відповідь