Легенда про Пинське море

В художній літературі трапляються твори які нагадують історичний детектив, а створений малюнок надовго закарбовується в пам’яті. Додати до них нічого не можливо, а не прочитати – велика втрата. Саме таким є вступ до твору Григорія Дем’янчука “Геродотове море”:

Земля їх поросла густими лісами, і в найбільшому з них є величезне озеро, оточене трясовинами і очеретами, а в цьому озері ловлять видр, бобрів та інших звірів… Там водяться дикі білі коні“… Ці слова, що належать „батькові історії“ — Геродоту, є першою писемною згадкою про Поліський край. А „білі коні“ – то лосі, яких тут здавна водилося багато.

Думку про існування північніше Скіфії заболоченої місцевості з великим озером чи навіть морем пізніше повторили всі стародавні географи. Цікаво, що через триста років після Геродота відомий учений Птолемей накреслив першу карту Полісся, на якій зазначив його центр — місто Леін (дехто вважає, що то був теперішній Пинськ). На ній чітко видно, що велика західна притока Борисфена (мабуть, Прип’ять) витікає з величезного озера Амадока (чи не Світязь?).

Полісся вражало уяву європейців своєю таємничістю і загадковістю. З’являлися повідомлення і навіть книги, в яких мова йшла про „дива“ і „страховиська“ на Поліссі. Німецький мандрівник Х століття Дітмар, перебуваючи в околицях Турова на Прип’яті, згадує про „море, повне злих духів“: тутешній „апостол“ виганяв їх, кидаючи в глибину камінь, намазаний „святими оліями“, і вливаючи свячену воду. Про літаючих ящерів та драконів, які начебто не вимерли на Поліссі, писалося ще на початку XVIII століття.

Минали віки, а про Полісся в Європі знали все так же мало.На карті Гастальдо (1548 рік) велике озеро зображено на заході Полісся. З нього беруть початок Прип’ять і Німан. Через ріки Горинь і Случ воно сполучалося з іниим великим озером на півдні. Ще одне водоймище зазначено на північний захід від нинішнього Мозиря. На цій карті уже бачимо і ряд населених пунктів, зокрема Луцьк, Камінь-Каширський, Вижву, Степань, Дубровицю, Володимир-Волинський, Пинськ, Овруч.

Пізніших мандрівників дивувала безліч озер і непрохідних боліт. І сама собою напрошувалась думка, що ті озера й болота — залишки колишнього моря. Чи не перший про це заговорив польський геолог Станіслав Сташіц, який наприкінці 1805 року на засіданні Варшавського товариства друзів наук так згадав про Полісся: „Ціла та країна — нова земля, що недавно вийшла з-під води…“ Доказом цього він вважав те, що нібито „в озерах води більш-менш солоні, рослини і риби близькі до морських“.

С. Сташіц, мабуть, перший написав, що на Поліссі знаходили улімки великих кораблів. Це заперечив журналіст Казимир Контрим, який приїхав сюди у 1829 році. „Стверджують, що в дуже посушливі роки на болотах часто знаходили рештки кораблів і якорі,— писав він у своєму дорожньому нарисі.— Один з тих уламків — передню частину корабля, особливо згадувану віддавна,— нібито знайдено поміж Кожан-городком і Давид-Городком років сто тому; він зберігався в одному з магнатських будинків і славився оздобною різьбою“. Журналіст ніде не міг знайти подібних речей і запевнив читачів, що все це вигадки. А тим часом легенда про море і кораблі у пущах, яку і він почув на Поліссі, все ширилась. Білоруський етнограф А. Сержпутовський наприкінці XIX століття записав таку розповідь поліського селянина: „Бачите, які у нас нетрі, які багна: цілий тиждень іди і до краю не дійдеш. А колись була тут чиста вода, блищала на сонечку, як скло“. Пізніше у болоті біля Речиці знайшли невелике судно, завантажене воском,— і це ще раз підтверджувало присутність у легенді правди.

Одначе речицьке судно могло опинитись у болоті і без моря. Російський геоботанік, дослідник природи Полісся Г. І. Танфільєв розповідав: невеликий пароплав, що курсував від Пинська до Любешова, на початку серпня 1894 року вільно пропливав по затоплених болотах, і його капітан не знав навіть, де русло ріки. Так під час великих поводей плавали і раніше; зрозуміло, що кораблі могли опинитися в цупких обіймах боліт.

На кораблі, говорили колись, прибув на Полісся і знаменитий римський поет Овідій Назон, вигнаний Цезарем з Риму. Він нібито похований на околиці села Плотниці біля Давид-Городка, люди називають його могилу „Курган Овідія“. Ця легенда, мабуть, виникла у середовищі місцевих магнатів, яким праглося будь-що „збагатити“ минуле краю, і не має історичних підстав. Проте „перебування“ Овідія на Поліссі цікавило багатьох. Польський поет Владислав Сирокомля у вірші „Овідій на Поліссі“ так змалював життя римлянина в пущі:

…Змучений та хворий
Вже Назон збирає в пущі різні мухомори.
Цезарів придворний і в’юнів хапає,
І стрілу сарматську в качку випускає.
Але це йому скоро надокучило, і в листі до приятелів він пише:
О, просіть, хай Цезар увільнить від кари:
Загризуть мене тут комарині хмари.

Звісно, Владислав Сирокомля всерйоз не сприймав вигадку про перебування Овідія на Поліссі і використав її як „вибрик доброго гумору“ для того, щоб висловити свої почуття політичного засланця: царські власті загнали його сюди за участь у повстанні 1861 року, заборонивши будь-куди виїжджати. Тоді поет-повстанець і згадав Овідія…

Море, розповідає легенда, тут стояло довго, до часів Київської Русі. Проте було мілке. Плив якось по ньому київський богатир Розіпхнигора, і попала його барка на мілину. Ніяк не міг він зрушити її з місця. Кличе тоді свого друга Випийводу: „Осуши цю калюжу…“ Той скривився: „Вода погана, не можу“. Попросив Загативоду: „Проклади мені дорогу до берега, загати цю калюжу“. Той теж не взявся за роботу: „Не вистачить землі, щоб загатити“.

Розлютився Розіпхнигора, залишив барку на мілині і поплив до берега. Ступив на землю, а це було біля Мозиря, та й почав розсувати, розкидати тамтешні гори! А все для того, щоб спустити воду з моря у Дніпро. І пішла вода в ріку, тільки болота й озера залишились. Вони не висихають, бо, кажуть, глибоко під землею сполучаються з Чорним морем, як-от болото Гричин, що на північ від Прип’яті, між Цною і Ланню.

Так на основі фантастичних перекручень фактів народжувалася легенда про Пинське, або, як ще його називали, Геродотове море. Визначний учений, професор з Вільно Е. Ейхвальд вперше спробував науково узагальнити набуті знання про походження Полісся, але потрапив у полон легенди. У 1838 році він заявив, що на місці Полісся ще й в історичний час існувало море, добре відоме Геродоту. Меотийське озеро, описуване Геродотом,— це, мовляв, не Азовське море, а Пинське. Його сліди—озера Погост, Нобель, Люб’язь, Вигоновське, Князь (нині Червоне) та інші.

Після цього легенда перетворилась у наукову гіпотезу, яку прийняли за істину. Навіть В. В. Докучаєв писав: „Ми нічого не маємо проти припущення Ейхваль-да, що в Поліссі ще в історичні часи існувало величезне озеро, згодом воно могло обміліти, розділитись на окремі озера і відкриті болота“. Але він застерігав, що це припущення не має достатнього наукового обгрунтування.

Догадку Ейхвальда і вимисли його послідовників піддав критиці П. А. Тутковський. Подальші геологічні дослідження, проведені сучасними методами, підтвердили його правоту: море, зв ічайно, тут було, але не в історичний час. Учені зійшлись на тому, що нинішнє ландшафтне обличчя Полісся створили льодовик і його води.

Де ж корінь легенди про море, яка захопила в полон багатьох учених? Ще в середині XIX століття письменник Ю. Крашевський писав: „Болота, що оточують Пинськ, безліч рік і річок, які пересікають край, і весняні їх розливи, що затоплюють величезні простори, були, очевидно, причиною існування і нині переказу, що колись Чорне море доходило до самого Пинська“.

Буйні весняні розливи — прикметна риса Полісся, про них згадується у Галицько-волинському літописі та багатьох пізніших писемних документах.

У 1238 році галицько-волинські князі припинили похід на ятвягів. Причиною стало те, що „ріки дуже розлилися“. У 1259 році влітку татари не змогли оволодіти Луцьком, бо „вода в Стиру була велика“. У 1840—1841 роках Прип’ять „запила простір завширшки 20—30 верст по лугах, полях і лісах“. Унікальним гідрологічним явищем назвав український учений Г. І. Швець весняну повінь 1845 року. Тоді в Луцьку „прибулою водою в ріках Стиру і Глушиці було залито 99 різних будівель, зруйновано цілком 3 будинки і 4 млини“. „Бешкетували“ ріки в 1875, 1886, 1891, 1913, 1932, 1974, 1979 роках…

Чому ж усе-таки утворюється це „море“? Поліщуки у давнину вірили, що винувата в цьому велетенська риба Малімон, яка тримає на своїй спині землю. Коли у риби заболить те місце, в яке упирається земля, то вона пересуває землю на інше місце. Тоді суша піднімається над водою чи опускається у воду — так чергуються посушливі і „розливні“ роки. При цьому бувають і землетруси.

А ось як по-науковому пояснив причини повеней Й. І. Жилінський, який в 1873—1898 роках очолював Західну експедицікз по осушенню боліт: „Головні південні притоки Прип’яті Стохід, Стир і Горинь течуть ніби по радіусах до центра і впадають біля Пинська на дуже незначній одна від одної відстані; в цю ж частину Прип’яті впадають і головні її північні притоки: Ясельда, Бобрик, Лань і Північний Случ. Ріки ці, що мають у верхів’ях своїх швидку течію, вступивши в поліську рівнину, течуть у низьких берегах повільно, і при зустрічі з найменшою перешкодою… вода виступає з берегів і розливається по прибережній низині. Така перешкода передусім виникає від різночасного скресання Прип’яті і її правих приток. Коли починається танення снігів у південних частинах Волинської губернії… праві притоки Прип’яті несуть масу води, яка, зустрівши в ній лід, ламає його, виступає з берегів, заливає широкий суцільний простір між Пинськом і Туровом“.

Отже, „море“ виникає завдяки рівнинності Полісся, особливо його центральної частини, слабкому ухилу рік в нижній течії і значному — у верхній і, нарешті, застою води в Прип’яті, яка не встигає „здати“ її в Дніпро.

А Геродот? Він міг зустріти в Причорномор’ї купця, який бував на Поліссі під час великої повені. Той купець і сказав йому: „Там велике море“. Після чого Геродот записав це слово у свою „Історію…“ Справді, всі „зовнішні“ дані Полісся ніби підтверджують легенду-припущення про існування тут моря. Спостерігаючи небувалі повені восени 1974 року, весною 1979 року, багато хто повертався до думки: „Що б там не говорили вчені, а воно все-таки було. Бо ж гляньте — стільки води!“. Тоді газети писали: „Летимо вертольотом. Незвичайний вигляд згори мають північні райони Ровенщини. Розлившись від рясних багатоденних дощів, великі і малі ріки затопили значну частину посівних площ і луків. Водне дзеркало утворилося довкола багатьох населених пунктів“; „Четверта частина Волинської області виявилась під водою. Майже до самого горизонту розлилося „нетипове“ осіннє море з невеликими острівцями — не-затопленими висотками…“; „На столі розгорнута карта Берестейської області, на ній кружечками, квадратами, трикутниками відмічені населені пункти, відрізані паводком. Обстановка складна, стихія розбушувалась у багатьох районах, грізним валом накочується на Бересть“.

Бурхливим хвилям „поліського моря“ люди протиставили свою мужність і організованість.

Створений автором образ є гіперболізований. Західне Полісся аж ніяк не нагадує ночви переповнені водою, яле є тут місця, які, зваживши, що регіон знаходиться на великому європейському вододолі і вода тут особливо затримуватись не повинна б, досі дивують рясними водоймами, значними болотами. 

  • 48
    Поширили:

2 thoughts on “Легенда про Пинське море”

  1. Kanst Chuvak сказав:

    !!! цикаво …

  2. “Додати до них нічого не можливо, а не прочитати – велика втрата. Саме таким є вступ до твору Григорія Дем’янчука “Геродотове море”

    Зары всэ мэнч полешуків становыця, хто цікавыця старыною, быто того болота чы просто жывых людэй в сёлах, так в Вавулычах:
    Демография
    1999 год — 223 человека
    2010 год — 133 человека

    Тым дорожішы становяця всекы „батькові історії“ …
    З павагай да неабыякавых

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *