Митрополит Ілля Куча

ПроСВІТ, Культура
17/06/2020, Leave a comment

В історії церкви митрополит Ілля Куча лишається одніє з найменш відомих пос постатей. Причин кілька. На київську церкву він очолював усього два роки. До зайтяття митрополичого престолу він не був відомий в церковних колах.

Але почнемо з самого початку. Історик І.Тесленко пише, що родина Кучів походила з Гродненського повіту Троцького воєводства. Мав брата Андрія, одруженого на гродненський земянці Богдані. До 1522 року Андрій Куча, служебник маршалка дворного Юрія Ільїнича купив маєток на ріці Баль Гроденського повіту. Куча Андрійович з Гродненського повіту згадується в пописі 1528 року. Щонайменше в 1556 – 1568 роках Ілля Куча був урядником Войни Гричини, державця Лабни в Гродненському повіті.

Пинськ в часи, коли місцевим підстаростою був Ілля Куча

В 1563 році Ілля Куча  став пинським підстаростою, а в 1566 кобринським пістаростою, але власністю розжився на Пинщині. В Писцовій книзі Пинського старостав 1561-66 років Куча фігурує як підстароста. Він був власником дворища Космачевичі села Погосто з якого мав платити 27 грошей. В Пинську мав 4 прути під домами і 6 під городами на вулиці Воровський (сучасна Червонофлотська). На вулицю Берестейську виходило також 30 прутів його городу. В 60-70-і роки був наближеним до віленського каштеляна Григорія Ходкевича.Після призначення королем Грігорія Ходкевича в 1566 році опікуном синів Януша Заславського Кучі було довірено управляти їх маєтками. Ууряд “заславського справці і намісника” займав впродовж двох з половиною років до 1572 року. Одночасно Ходкевич довірив Кучі   в 1570-72 роках посаду муравицького та княгининського намісника у власних маєтках в Волинському воєводстві.

Відомо, що тодішній київський митрополит Іона і Ілля Куча були знайомі що з часів коли перший був пинським суддею, а другий пинським підстаростою. З часом їх зв’язки стали ще тіснішими. В решті решт Іона передав керівництво митрополією Кучі. Ілля Куча усе життя був управляючим королівських і приватних маєтків, тож цілком можливо, що митрополит Іона хотів поправити майомісні справи церкви за допомогою організаційних здібностей преємника. Грамоту, яка підтверджувала одступную король Стефан Баторій видав Іллі Кучі від 23 вересня 1576 року. В грамоті він названий королівським дворянином, тобто людиною світською.  Пізніше Куча був висвячений на єпископа, став чернцем і “нареченим” митрополитом. Висвячений новий предстоятель був костянтинопольським патріархом Єремією Другим, до якого король вислав лист в тій справі в квітні 1577 році. За короткий час правління митрополита Іллі зберіглося усього кілька грамот. В одній з них він дякує наміснику Богушу Гулькевичу-Глібовському, який власним коштом “вчинив” “великій церкві святій Софії немалий порятунок”, оббив дах свинцевими плитами, за що дає йому право викупити Филимонівщину і Багринів, які належали митрополії. В наступному році через того ж намісникам митрополит звернувся до києвського воєводи Костянтина Острозького в справі побиття києвським земянином старости митрополичого маєтку.  Останній раз в документах Ілля Куча згадується в лютому 1579 року.

Софійський собор у Києві

З одного боку митрополит Куча був вийнятком, бо не був призначений напряму за власною волею короля, а за проханням попереднього предстоятеля. З іншого боку рішення митрополита могло бути вимушеним, а його свобода символічною. Європейський Ренесанс дав чимало прикладів меркантильності, формалізму і, навіть, аморальності в церкві. І Річ Посполита не стала виключенням. Історик Антоній Миронович вважає, що причина одступної грамоти митрополита Іони була в розбіжностях поглядів митрополита з королем. Тобто змусити його до того міг король. Найбільш критичні налаштовані дослідники характеризують Іону Протасовича і Іллю Кучу не духовними лідерами, а користувачами маєтків київської митрополії. Протасовича звинувачують в тому, що він продав “достоїнство архієпископське”, а після й посаду митрополита Кучі, а того у свою чергу в продажі посади Дівочці, аж до того, що на своїй посаді він ні чим не займався, крім збогачення. Як припускає історик Деніс Лісейчиков Ілля Куча був добре знайомий з Михайлом Дівочкою, який змінив його на посаді митрополита. Кружляє інформація про те, що Куча одмовився од сану ще за свого життя. Судячі з того, що митрополит Іона невдовзі складно говорити про передачу ним управління митрополією як про спосіб збогачення, комерційний проект. Ілля Куча також зайняв посаду митрополита не у росквіті сил, оскільки пробув на ній недовго. Частина дослідників називає предстоятеля “старим і немічним”, вбачаючи в тому й слабкість світських позиції церкви. Особисту вигоду в такій ситуації також складно шукати. Вже те, що Куча не був представником вельможного роду виключає можливість клієнтських стосунків з королівським двором.

Король Стефан Баторій

Історик Юрій Федорів охарактеризував правління митрополита Іллі Кучі так: “За нього Церква дійшла до найбільшого занепаду. Духовні уряди купувалися і продавалися. Так само і з монастирями і архімандріями. Між українською шляхтою почав ширитися протестантизм. Нічого дивного, коли бачили Церкву в такому занепаді“. Далеко не усе було так просто. Історичні права коляторів, світських патронів церкви, в дому числі самого короля в ті часи мало довели церкву до руїни. За час правління митрополита Іони Протасовицького король оддав у світські руки, в тому числі з правом спадщиного володіння, не менше десяти монастирів. Така практика була продовжена й за часів митрополита Кучі. Світські власники обходились з монастирями досить утилітарно, тому не дивно, що в частині з них монахи зникли повністю. Говорити щось впевнено складно, але звинувачувати митрополита у руйнуванні церкви, як нам здається, було б поспішно. 7 вересня 1577 року на прохання попереднього власника Богуша Невельського король Стефан Баторій передає мінський Вознесенський монастир земянину Мінського повіту, мінському гродському писарю Стефану Достоєвському.  Тоді митрополит Куча, мінський каштелян і частина мінської шляхти звернулися до короля. Вони повідомили, що новий власник навіть не належить до “грецького обряду”. Справді, Стефан Іванович був перший в родині, хто перейшов з православ’я в католицизм. Але головним було те, що він тримає монастир тільки для власної користі, що Служба божа тут ніколи не правиться. Митрополит і шляхта попросили, посилаючись на обітницю дану королем на Гроденському сеймі, передати монастир земянину Мінського повіта Михайлу Рогозі, якого вони знали як людину обізнану зі Святим Письмом, набіжну, готову прийняти чорнецтво. Як відомо, Михайло Рогоза справді стане чорнцем, а пізніше й митрополитом київським. Саме при ньому буде заключено Берестейську унію.

 

 

  • 24
    Поширили:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *