Митрополит Іона

Віктор Місіюк, Культура
05/06/2020, 2 коментарі

Відомий історик В’ячеслав Липинський в книзі “Україна на переломі”, де він показав роль шляхти в історії національної державності, писав: “Врешті серед київських духовних кругів, культурне і релігійне життя нації зберігаючих, значне число по походженю до шляхти Пинського повіту належало, хоча-б згадати тільки київських митрополитів“. При тому він мав на увазі митрополитів XVII століття. Але ще раніше на митрополичій кафедрі були нащадки пинських бояр, такі як Іона Протасович.

Протасовичі були дворянським родом, печатались гербом Яструбель. Засновником роду був пинський боярин Василь Олехнович, якому вдова київського князя Семена Олельковича, княгиня пинська в 1497 році пожалувала маєток Могильно і землі в Вороцевичах. В 1506 році пинський князь Федір Ярославович добавив до них ще дворище в Юховичах. Маєток Могильно межував з одного боку з господарським селом Гутово, а з другого з господарським селом Кужеличин. Село Могильно находилось на давньому шляху Кобринь-Пинськ, в 36 кілометрах на захід від останнього, на північний схід од села пізніше виникло містечко Янів, яке з часом його поглинуло.

У Василя і Соломоніди Протасович було троє синів: Бенедикта, Дмитра і Івана.  В такий послідовності їх згадано в “Ревізії пущ …” складеній Григорієм Воловичем в 1566 році. Разом вони володіли батьківським маєтком. Але один з братів, Іван , який на час ревізії був пинським суддею, показав також документи на куплену ним у Івана Булгака третину села Кривчичі на Ясельді. У історії він тако відомий як Протасович-Островський, оскільки він і його нащадки були  власниками села Острівки в Новогрудському воєводстві, яке ще в 1530 році  набув Василь Олехнович Протасович.

В історії 1558 році після смерті Макарія Іван Протасович став владикою пинським і турівським. В 1567 році наречений київським митрополитом, а в наступному на прохання великого князя литовського Сигізмунда Августа затверджений костантинопольським патріархом. При тому коли митрополит попросив визнати його крім київського митрополитом галицьким монарх відповів, що таке прохання має бути відкладено до спільного сейму Королівства Польського і Великого князівства литовського. В перший рік новий предстоятель київської митрополії спробував повернути церкві втрачені позиції.  Головною проблемою на той час було те, що світські патрони, так звані колятори роспоряджались церквами, як власним майном. На церковні приходи, а навіть на посади найвищих ієрархів часто призначались світські особи. На сеймі Великого князівства литовського в Гродно в 1568 році він звернувся до короля з вимогою обмежити права світських осіб займати духовні посади. Король погодився і зобов’язав усіх, хто отримував духовну посаду бути висвяченим протягом трьох наступних місяців. В протилежному випадку посаду мали передати іншій особі. Сигізмунд Август підтримав вимогу митрополита Іони стосовно повернення церкві майна, яке було подаровано їй фундаторами, а після відібрано нащадками, які стали протестантами, або просто загарбаного світськими особами. З другого боку король не погодився передати право на призначення на духовні посади православним єпископам. Не були зрівняні в правах православне і католицьке духовенство. Митрополит домагався права засідати православним єпископам в сенаті, але його не отримав. Лише під час Люблинської унії Сигізмунд Август проголосив повну рівність громадян Річі Посполитої, в тому числі рівність духовенства її церков. Сейми 1573 і 1578 років підтверджували рішення Люблинського сейму, його декларували королі на елекційних сеймах але на практиці ситуація виглядала інакше. Король далеко не завжди дотримувався даного слова. Він сам призначив на місце пинського єпископа світську особу, луцького підстаросту Андрія Русина Берестецького, який так і помер не прийнявши духовний сан. Жидичинський монастир король Івану Борзобогатому, який став монахом лише через кілька років. Дещо митрополиту Іоні вибороти вдалося. Він зміг повернути юридику, яку підпорядкував собі віленський магістрат.  15 лютого 1569 року король надав митрополиту архімандрію та монастир св. Трійці у Вільно, який перед тим забрав її у віленського радника Федора Великовича.

Головною резиденцією митрополита Новогрудок, неподалік якого находився його маєток. У митрополита було троє синів. Один з них, Матвій, став королівським секретарем, другий, Іван, – віленським гродським студдею. Онук митрополита став новогрудським земським писарем. В 1576 році Іона Протасович відступив митрополичу кафедру Івану Кучі, залишив за собою право духовного старшинства, невдовзі на початку нового року помер.

2 thoughts on “Митрополит Іона”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *