Нам ішлося про збереження української мови і культури на Підляшші

Союз українців Підляшшя (СУП) засновано 25 років тому. Про початок організованого життя української меншини в реґіоні, чого наслідком стало утворення СУП, а також про його діяльність розповідає Євген Рижик, український активіст, журналіст, співавтор «Української думки» в Радіо Білосток.

Коли 1992 р. виник СУП, українське організоване життя на Підляшші функціонувало вже доволі добре. Як формувався український рух у реґіоні?

Євген Рижик

Перші форми організованої української діяльності на Північному Підляшші відносяться до 1950–60 років. У Кліщелях існував тоді гурток Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), в осередку діяв один з найкращих у Польщі театральних колективів, відбувалося також навчання української мови. Однак діяльність занепала внаслідок різних політичних ускладнень.
Нове організоване життя українців на Підляшші почало творитися на початку 80-х років у середовищі студентської молоді. Ми їздили тоді на Лемківщину, влаштовували на Підляшші культурні заходи, проводили в підляських селах, починаючи з 1983 р., молодіжні рейди. Їх метою була спроба об’єднати молодь нашого реґіону, яка шукала своєї ідентичності, що нам і вдалося. На ці заходи приїжджали українці з усієї Польщі, а потім навіть з Росії та Франції. Тоді, 1983 р., відбулося кілька весняних і літніх рейдів. А 1984 р. відновлено гурток у Кліщелях. Цей період був інтенсивний і дуже складний, тому що треба було працювати серед людей різного віку та поширювати інформацію про підляське питання не лише в реґіоні. Пам’ятаю такий випадок: 1987 р. ми з дружиною заїхали до редакції «Нашого слова» у Варшаві, де редактор Мирослав Вербовий показав нам заяву від засновницького комітету гуртка УСКТ у Черемсі (а практично в Кузаві), з проханням, щоб такий гурток створити в рамках варшавського відділу УСКТ. Моя дружина, яка була родом з Черемхи, сказала, що знає цю молодь.

Українці в Польщі не дуже знали про українців Підляшшя?
Існував величезний бар’єр, тому що контакти були обмежені. Треба було робити різні заходи для того, щоб українці в Польщі зрозуміли нашу ситуацію і могли нам допомогти. Ми почали встановлювати культурні контакти, запрошувати до нас українські колективи з різних осередків Польщі. Крім того, наші ансамблі виїжджали з концертами в Бескиди, на фестиваль української культури в Сопоті. Нашу справу потрібно було теж популяризувати у ЗМІ. Ми багато писали до «Нашого слова». Статті про нас друкувало й студентське видання «Зустрічі».
Окрема справа – це активність наших поетів у 80-ті роки. Вони публікувалися в «Нашому слові», «Українському календарі», видавали свої збірки. Багато зробили Іван Киризюк та Іван Ігнатюк з Люблина. Інтенсивну діяльність вів Юрій Гаврилюк, який мав своє видавництво «Основа». Йшлося про те, щоб показувати нашу проблематику в Польщі, але так само хотілось, щоби про нас дізналися в Україні та в українській діаспорі на Заході.

Намагалися теж поширювати українську ідею серед людей на Підляшші.
Це було дуже складно, тому що між Бугом і Нарвою велася політика примусового навчання білоруської мови як рідної навіть у місцевостях, де функціонували українські говірки. Багато злого робив поганий стереотип українця в Польщі. Крім того, бракувало українських і польських книжок про Україну. Ми тоді привозили в наплічниках українські видання і розповсюджували їх на нашій території. Найбільша заслуга в цьому Григорія Купріяновича, студента з Люблина. Він привіз дуже багато книжок. Люди купували їх, читали. Українське життя на Підляшші розвивалося. У другій половині 80-х років були засновані гуртки УСКТ у Більську-Підляському, Білостоці і Гайнівці. Загалом працювало 5 гуртків, а коли виникло Об’єднання українців у Польщі, 1990 р. постав також і Підляський відділ ОУП.

Який був клімат для української активності на зламі 1980 і 1990-х років?
На відміну від початку 80-х, коли важко було поширювати інформацію про українську справу, 10 років пізніше ситуація стала кращою. Ставлення до нас воєводської влади на початку 90-х років було непогане, у реґіональній пресі з’являлися позитивні відгуки про нас. Поставали нові установи, напр., воєводський осередок анімації культури в Білостоці, ми тепер могли разом проводити різні заходи. Було видно певну прихильність до нас.
Крім того, почалися контакти з Україною. Було багато надій та обіцянок з боку установ і діячів України, але й багато розчарувань. Найкращі зв’язки ми мали з Луцьком і Волинню. Саме звідти до нас почали приїжджати колективи. Ми тоді організували багато концертів у селах і містечках. Виступали такі українські колективи, як «Тріо Мареничів», «Ослав’яни», «Журавлі», бандуристки з Перемишля, «Думка» з Ґурова-Ілавецького, «Думка» з Венґожева. Ночували вони в приватних домах, отже ці контакти були дуже безпосередні. З деякими нашими фольклорними колективами почали працювати інструктори з Волині. Культурних заходів організовано дуже багато, але тоді демографічна ситуація була набагато краща, ніж сьогодні, у селах і містечках проживало багато людей. Розгорталася велика праця в терені. Однак не можна забувати, що на зламі 1980-х і 1990-х років проводилися також дезінформаційні кампанії проти нас. Багато неприхильних статей з’являлося в білоруському тижневику «Нива», звучали «дивні» радіопередачі на нашу тему. Тут був дуже розвинутий білоруський рух. Діяли два потужні ліцеї, була велика мережа шкіл з білоруською мовою, білоруські діячі стали директорами будинків культури, що обмежувало можливість організування наших концертів. Наприклад, перший відбірний огляд колективів на сопотський фестиваль не міг відбутися ні в Більську-Підляському, ні в Гайнівці, а лише в Черемсі.
Цікавою справою була участь молодих людей з Підляшшя в українському рейді «Дзвін» 1989 р. на Донбасі. Захід організували активісти українського молодіжного клубу з Москви. Крім них, у заході брали участь студенти з Галичини і всієї Польщі. Початок був у Луганську (тоді Ворошиловграді), а закінчення – під пам’ятником Леніну в Донецьку. Ми всюди збирали підписи за те, щоб українська мова була державною в Радянській Україні, а також у справі Чорнобиля. Складна мандрівка по містах Донбасу завершилася і ми поїхали ще на Сорочинський ярмарок.

Це так само час політичних перемін у Польщі. Як це відчули українці Підляшшя?

Рейд «Підляшшя», 1983 р. Українські студенти у Біловежі. Фото Юрія Гаврилюка

Події на зламі 1980-х і 1990-х років були дуже важливі. Оце 1989 р. відбулися перші наполовину демократичні вибори до польського парламенту, через рік – до самоуправління, а 1991 р. – демократичні вибори до Сейму РП. Ці вибори для нашого середовища були великим екзаменом. Нам 1989 р. треба було в дуже короткий час організувати виборчу кампанію і зібрати підписи за кандидатуру Богдана Мартинюка з УСКТ до Сейму Польщі. Результат був непоганий. У виборах до самоуправлінь були перемоги і поразки. З нашого боку до Міської ради Більська-Підляського увійшов один кандидат; дуже добре пішли вибори до сільської ґміни Більськ-Підляський, де наш комітет здобув найбільшу кількість голосів, отже війтом став молодий український діяч Юрій Ігнатюк (згодом – перший голова СУП). Натомість Іван Михальчук з нашого середовища був обраний до воєводського сеймику. Після цих виборів настав хороший клімат для діяльності. Наступного року під час виборів до Сейму Польщі наші представники Юрій Ігнатюк і Микола Рощенко кандидували від комітету православних. Остаточно депутатом став Євген Чиквин, зрештою, завдяки голосам, які отримали наші кандидати. Під час виборчих кампаній ми організували дуже багато зустрічей з виборцями, влаштовували концерти ансамблів з України. У цей період дозріла ідея видавати підляський часопис «Над Бугом і Нарвою», перший номер якого вийшов 1991 р. Завдяки співпраці з активістами з Луцька, нам удалося організувати перші «Музичні діалоги над Бугом». Ми отримали підтримку з боку бізнесу, тому що після виборів до самоуправлінь люди з нашого середовища почали творити свої фірми. Паралельно почалися старання про українські радіопередачі, от і восени 1991 р. у Радіо «Білосток» з’явилася перша «Українська думка». Цього ж року в Дуб’яжині засновано колектив «Родина».

Ви чому вирішили відокремитися від ОУП?
Наш рух розвивався. Ми почувалися щораз більш упевнено. Ми були незалежні, мали підтримку з боку бізнесу і самоуправлінь. На початку 90-х років ОУП допомагало нам, як могло. З часом, однак, з’явилися напруження. Просто на північному Підляшші були зовсім інші проблеми, тому що нас не охопила Акція «Вісла».

Людмила Лабович
 
Матеріал “Наше слово”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *