Національна концепція Нечуя-Левицького

Віктор Місіюк, Культура
05/09/2021, Leave a comment

Письменник, фольклорист, етнограф Іван Нечуй-Левицький жив в часи становлення української національної культури, був одним з її творців. В статті “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини”, яку вперше було опубліковано в 1878 році у Львові, він помістив розлоге описання етнічного різноманіття та єдності українців.

Українська жизнь – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріял, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі. От перед ним розгортується широким-широким полотнищем народна, мужицька жизнь од Кавказу й Волги до самого лиману Дунаю, до Карпат і за Карпати, до далекого Гроднянського та Мінського Полісся. Нам скажуть, що народ дає убогий матеріал для літератури, що в ньому мало розвита індивідуальність, що поет не знайде в ньому багато усяких типів та характерів, що народна жизнь дуже стихійна, а селяни похожі один на другого, як одна комашка на другу. Нехай буде й так, але український народ все-таки дасть багато матеріялу для українських писальників. Од Кавказу за Карпати не може бути жизнь народу зовсім однакова. Кубанський козак, потомок запорожців, саратовський та астраханський селянин дуже одрізняється од венгерського. Карпатський гуцул, лемко та бойко дуже одрізняється од хлібороба киянина та полтавця, бо на Карпатах навіть не сіють, ні жнуть, а збирають в свої житниці – сир та масло, як давні патріярхи. Гроднянський, мінський, могилівський, волинський, сідлецький поліщук вже й костюмом мало похожий на свого земляка наддніпрянця, в своїх рудих або білих магерках, в своїх сірих свитках, в узеньких штанах та в личаках. Повісті Осипа Федьковича, в котрих описується жизнь українських селян на Буковині, на Карпатах, показують, що їх бит дуже не похожий на бит степових українців. Український народ, розкинутий на такому широкому просторі, може бути широким сюжетом українського писальника-реаліста.”

Іван Нечуй-Левицький

На перший погляд текст написаний цілком в дусі сприйняття української нації Михайлом Драгомановим. Згадка про гродненських, міських, сідлецьких та волинських поліщуків мала б свідчити про його обізнаність з культурною Західного і, можливо, Центрального Полісся. Вибивається лише прикметник могилівський. Письменник зовсім не має на увазі подільський Могилів на Дністрі. Справа в тому, що письменник був переконаний в задтності української літературної норми створити єдину національну площину для давніх русинів Великого князівства литовського і для українців, і для білорусів.

Книжний літературний український язик повинен вироблюватись на ґрунті живого сільського язика, вигрібаючи з його нову термінологію, змінюючи суфікси, приставляючи їх до кореня народного язика, він не повинен шукати нових слів в інших слов’янських язиках, хоч би і в церковнослов’янському, а розвиватись на основі народних українських вимов: наддніпрянської, галицької, поліської, навіть чорно-руської (коло Вільна) і білоруської (коло Могилева, Мінська та Вітебська), котрі мають один, спільний з українським лексикон слів.

Подібно до автора праці “Дві російських народності” Миколи Костомарова Нечуй-Левицький протиставляє білоруську і українську культуру  великоросійській. Різниця проявляється у відмінностях політичної культури, соціальних зв’язків, родинного укладу.

В великоруській сім’ї панує деспотизм батька над цілою сім’єю, над жінкою, над дітьми, і натурально, що той деспотизм виявляється і в піснях, де тільки виступають на сцену стосунки чоловіка до жінки. В складі української й білоруської сім’ї нема такого деспотизму, тим-то нема його і в поезії, коли мова мовиться про стосунки парубка до дівчини, чоловіка до жінки.”

Свою позицію письменник деталізує в другій частині вище згаданої статті, яка побачила світло в 1884 році. Він згадує Полісся чи то як частину Білорусі, чи то як її синонім, а Україну як синонім Наддніпрянщини. Отже не поширює назву Україна на Білорусь. При тому письменник вважає білорусів і українців одним народом.

Сім’яний побут на Поліссі, в так званій Білорусі, так само такий, як на Україні, як ми бачимо з писання Максимовича “Обитель и житель в Древней и новой Росии”, що доказує, що наддніпрянці і білорусини – один народ“.

Концепція Нечуя-Левицького не обмежувалась територією західних губерній, він включав до української нації територію так званої Західної Русі, яка включала в себе також Галиччину, а також, у відповідності з першим фрагментом, Буковину, Гуцульщину, Бойківщину, Лемківщину тобто усю етнічну українську і білоруську території. Нагадаємо що в той час велась активна російська-польська полеміка за історичні права на ці території. На думку Івана Нечуя-Левицького в межах інших національних культур білоруси і українці реалізувати себе не зможуть. Представників місцевої еліти, які думають інакше, чекає доля ренегатів, яничар.

Що варта для таких паразитів великоруська панська література? Чого варта для їх і варшавська польська журналістика? Ні та, ні друга не наведе наших сполячених та змадярених панів на правдиву стежку, не покаже їм, як у дзеркалі, що вони за люди, яка їх недостача, яка фальш і страшна фальш в прямуванню наших волинських, подільських, галицьких, мінських й інших бегів та чорбаджів. ”

Представлена концепція виглядає як романтичний проект, а не політична програма. При тому, що риторика, гострота поставленої проблеми видає в ньому представника літератури реалізму. Цікаво, що русинами українобілорусів чи білорусоукраїнців письменник  не називає, хоча таке трактування цілком відповідало давній традиції. В польський історіографії так у вузькому сенсі називали українців, а в широкому – білорусів і українців. Заперечення факту їх національної самобутності, відсутність належної освітньої політики етнограф вважав новітньою формою геноциду.

Московщина має собі за ціль вбити українську національність, вбивши нашу літературу, не даючи нам народних шкіл навіть на великоруській мові, бо київський та одеський округ числом народних шкіл стоїть нижче од Сибірі, а харківський стоїть зараз вище од сибірського. Хіба ж це не зумисне так мало шкіл заведено на Україні? Хіба ж не зумисне держать український народ в темноті? Але це дурна праця: вбити національність з 18 мільйонів українців і з 4 міл. білорусів, національність давню, стару, зміцнілу і дуже самостійну, неможлива річ.”

Визнаючі білорусів і українців однією нацією Нечуй-Левицький при тому, коли наводить дані про чисельність, розрізняє їх. Складається враження, що він об’єднує обидва етноси не так з огляду на подібність культур, як з огляду на стан поневоленості, опір імперський політиці, перспективу здобуття національного суверенитету.

Залишити відповідь