Нащадки боярина Федора. Залежність і незалежність

Віктор Місіюк, Культура
24/05/2019, Leave a comment

Продовження

Тепер, коли усі доступні пазли зібрано, спробуємо відтворити картину життя родини степанського боярина Федора і його синів. 

Судячи з того, що на королівському суді 1511 року Костюшко Федорович представляв  інтереси усієї родини він був старішим з синів. Посада каменецького городничого забеспечувала йому високий соціальний статус і фінансовий достаток.  Чому ж маючи повне право на левову частину батьківської спадщини він вирішив перенести родове гніздо до Сехнович? Навряд чи причина, в тому, що заможний старіший брат поступився на користь молодшого Гурка Федоровича. До того ж родина Гурка сама переїхала у новий маєток в селі Омеляна. Це при тому, що як визнала їх рідна сестра Ждана, обидва брати були повноправними спадкоємцями батьківського маєтку.

Грамота 1546 року короля Жигимонта Августа нащадкам боярина Федора на право володіння Городцем.

Можливо батьківський маєток находився в поганому місці? Навпаки. Села ГородецьТутовичі і Люхча, які належали боярину Федору, розташовані компактно, на відстані 10-20 кілометрів одне від одного на берегах важливих водних шляхів, Гориня і його притоки Случі. Сама назва центру боярського маєтку села Городця свідчить про те, що виникло воно на місці одного з давніх регіональних адміністративних центрів. Ні в Сехновичах, ні в Омеляній не було таких можливостей для сплаву лісу, будівництва млинів, рибної ловлі … . 

Коли в 1511 році король передав Костянтину Острозькому, одруженому на доньці попереднього князя Семена Гольшанського Теттяні, степанське князівство, в грамоті окремо було згадано, що йому підлягають боярські села і назавно виключно села боярина Федора. Очевидно, що це був значний маєток, більший за земельну власність інших степанських бояр. З судової справи 1511 добре відомо, що погоринські села отримав від місцевого князя. “Отцу их дал именье в Степани князь Юрии,” – кажуть князі Костянтин Острозький і Юрій Дубровицький. І нащадки Федора з цим погоджуються. Варто дещо більше сказати про степанського князя. Степанське князівство дубровицький князь Юрій Гольшанський отримав після смерті свого брата Михайла Болобана в 1434 році. А в 1456 році після його смерті обидва князівства перешли до сина покійного Семена Юрійовича Гольшанського. 

Шимон Окольський і Адам Бонецький вважали, що приблизно в цей час, в 1458 році, боярин Федір отримав за свою службу певні маєтки і од короля. Натяки на це містяться в латиномовній книзі “Orbis Polonus”, яка була опублікована в 1643 році в Кракові. В ній згадується про те, що король Казимир Ягелончик дарував предку Костюшка в Берестейській землі Сехновичі і два невідомих села, а його син король Олександр затвердив за ним право на Ліневичі і Ступичово. Можливо, цими можна пояснити чому нащадок Федора Костюшко так хотів отримати посади і маєтки саме в Каменецькому повіті. Хоча, це лише припущення. Нащадки Федора, Костюшко і Гурко, були освіченими людьми, були достатньо компетентними, щоб утримувати в належному стані замкові укріплення, вели судові справи, були причетні до збору податків, мали достатньо грошей, щоб арендувати цілі села, позичати гроші князям. Можливо, що ці риси і фінансовий достаток вони успадкували від свого батька. Якщо так, то у невеликому князівстві така людина могла бути другою після самого князя, навіть, часовим управляючим.

В генеалогічному дереві Костюшок, створеному в XVIII столітті дружиною Костюшка Федоровича названа князівна Ганна, донька Юрія Гольшанського. Це могло би пояснювати, чому з наступний степанський князь, Семен Гольшанський, не відібрав даровані його батьком села, і також як і його батько  ставився до боярина Федора дуже прихильно. Ось тільки мова може йде, скоріше, не про сестру Семена, а його доньку.  

Семен Гольшанський був дуже впливовою людиною, старостою луцьким і маршалком Волинської землі (1490-1505), великим гетьманом литовським (1500-1501). Оскільки у степанський князь не мав синів, після того, як він помер князівство розділили на три частини. Одну з них разом із дубровицьким князівством отримав племінник покійного Юрій Гольшанський, друга стала королівщиною, а третю  отримала княгиня Анастасія.

Частина авторів називає Анастасію старішою донькою Семена Гольшанського. Але документи свідчать, що вона була його дружиною. За князя Гольшанського вона вийшла заміж в 1481 році.  Анастасія мала бути донькою Семена Збаразького, згадуваного в 1464 – 1481 роках. В 1510 році на прохання Анастасії король Сигізмунд Старий дав Степані привілей на два ярмарки, а в наступному році, вже після її смерті, король передав її частину степанського князівства дочці Теттяні, дружині князя Острозького. Щоправда в судовій справі 1507 року княгиня згадується Анастасія згадується з донькою Ганною. Частина дослідників вважає, що Ганна і Теттяна Острозька це одне й те саме лице. Ось тільки в православній церкві подвійні імена не прийняті і описка в документі такої ваги навряд чи могла бути. Якщо князівна могла стати дружиною сина одного з впливових бояр свого батька, це було певною загрозою для претендентів на спадщину її батька. Низький соціаліний статус в такому випадку компенсували родинні зв’язки. Жіночі титули були “титулами чемності”, не передавались нащадкам. І визнання прав доньки, як відомо з інших випадків, цілком залежало од волі короля. Він, в свою чергу, міг компенсувати втрати, які виникали з нерівного шлюбу, посадами і наданням королівських маєтків. Без сумніву мезальянс міг сприяти зростанню добробуту і значення родини. 

Як би там не було, а після 1509 року інтерес до батьківський спадщині у синів боярина Федора зменшилася. Королівським рішенням вони були визнані приватновласницькими боярами. Позиція ж Костюшка і “його братії” полягала в тому, що батько не належав до цієї категорії: “Отец наш, видячи ласку князя Юрьеву, и служил ему по доброи воли“. Тобто він служив степанському князю з власної волі, а не тому, що був його васалом. Тим більше, що у Юрія Гольшанського були чисельні маєтки і посади, і він міг нагородити за службу й того, хто не був вихідцем з цієї землі. Чи справді було так, чи ні, але діти Федора розуміли, що краще напряму підлягати королю, чим бути князівськими слугами. Свободи господарських дворян були непорівняльні з приватновласницькими слугами. Перші були рівноправними громадянами шляхетської республіки. Навіть, після того, як в 1546 році Жигимонт Август визнав їх право на погоринські села і наказав служити з них саме йому, ризикувати брати не стали. Один з братів на той час вже осів у Омеляній, а другий в Сехновичах, де кожен обзавівся власними служилими людьми. 

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *