Рецепт пічника з Поступеля

ПроСВІТ, На здоров'я
31/03/2017, Leave a comment
У Поступелі і в навколишніх селах всі добре знають пічника Салінського. Такої грубки або печі, як він, не зробить ніхто. 
Микола Салінський  якось хотів удосконалити своє трудове мистецтво, купив книгу «Печі і каміни». Переглянув-вивчив кожну пропоновану конструкцію, і зрозумів: дідівський спосіб найбільш надійний,  найкращий і найякісніший. 
Першу свою грубку Микола Салінський змурував ще юнаком. У батьківській хаті розібрав стару, придивився, як вона зроблена, і зробив аналогічну нову. Хоча до цього часу Микола мав поняття як мурується грубка. Бо як тільки закінчив школу, влаштувався на роботу у Камінь-Каширську ремонтно-будівельну дільницю. Був помічником муляра, якому  часто доводилося робити грубки по комунальних будинках. Допомагав йому, переймав досвід. А коли повернувся з армії, на старе місце своєї роботи не пішов – бути помічником пічника молодому юнакові було незручно.  Тож влаштувався на роботу в ПМК-70,  працював у меліоративній системі,  і доля із села Грудки сусіднього району завела його у Поступель.  
Тут одружився, створив сім’ю, тут й осів. А згодом зрозумів молодий чоловік, що  талант, яким обдарував йому  сам Бог, нікуди не сховаєш. Та навіть і гріх нехтувати ним, не підхопити, і не розвивати. 
Другу свою грубку Микола зробив уже у власній хаті. Тоді він ще покликав майстрів, аби  змурували її. Відпросився з роботи, а майстри так і не приїхали. Аби не змарнувати день, взявся мурувати сам. Зараз той час згадує, посміхаючись. Говорить, що батько знав, що справиться, а тесть ніяк не йняв віри, що молодий зять грубку зробить. І придивлявся, перевіряв  мало чи не кожну цеглину, як кладе Микола. Грубка видалася на славу.  Відтоді й почалася слава пічника Миколи Салінського, яка сягнула далеко за межі села, та навіть і району.
На рахунку Миколи Івановича майже 300 грубок лише у своєму селі, 35 печей, навіть лежанки. А скільки ж іще доводилося  тих грубок ремонтувати, перевіряти, чистити, аби «тяга» була такою, як слід?!
Коли мене журналістська дорога завела до Миколи Салінського, він якраз топив грубку у власній оселі. Ту саму, з якої почалася слава майстра.
– Як тільки село газифікували, довелося людям переробляти грубки під газ. Тоді роботи було, хоч відбавляй. І тепер моя грубка мало чи не в кожній хаті. В кожній другій, то це точно. Якщо не грубка, то піч. Я навіть дві лежанки зробив, але не в селі, а  у Ратному.
Поцікавилась у співрозмовника, чи передає комусь досвід. Як не прикро, нікому.
– Якось і мої діти не цікавились, як ту грубку зробити, і ніхто з чужих не просить, аби показав чи навчив. Хоча, хто їздить на сезонні заробітки у Москву, думаю, уміє робити грубки, і каміни, такі тепер модні у містах. Це невелика наука, було би бажання. А ще – відповідальність.
– Микола не лише хороший пічник, а  й  хороший чоловік, батько, – мовила дружина Марія. – Господар. Без роботи сидіти не буде.  От і зараз, хоч і повернуло за шістдесят, взявся за ремонт, реконструкцію власного будинку. А якщо щось робить, то на совість. І всі це добре знають у селі. Його поважають і шанують. Я ніколи не чула, щоб на нього хтось нарікав, чи був незадоволений його роботою. 
І хоч пишу про пічника, але хочеться сказати, що приємно чути хороші слова дружини про чоловіка. Якщо гарно говорить подружня пара одне про одного – значить, хороше, у злагоді, живуть.  А в цьому і щастя.
 
Валентина ПИЛИПЧУК, Ратнівський район
Матеріал СловоВолині

Залишити відповідь