Ритець – єдине в республіці село «за кордоном».

У циклі «Хата скраю» на TUT.BY з’явився репортаж з села Ритец – на самому кордоні Білорусі і України. Електричність сюди подають з України, а щоб потрапити в «велику» Білорусь, останнім жителям села треба подолати прикордонну сітку. «З цього боку наші дивляться, з того боку – українці. Охороняють, коб нас нє украли», – каже Ірина Левчук, яка живе тут 60 років. 

Як в Ритце споконвіку були хлопці, а залишилися тільки три сусідки

Ірина Левчук ліпить пиріжки з квасолею – руки в борошні. Тут же, на світлій кухні, перша партія випічки вже шкворчит в печі. Ірині Федорівні 76 років, з них 60 вона живе в Ритце. Вийшла сюди заміж вийшла з села Пулемець, яке знаходиться всього в чотирьох кілометрах на південь по той бік бік кордону.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY
Ірина Левчук, 76 років, в своєму будинку в селі Ритец Берестейського району Берестейської області. Жінка пече пиріжки

Ритец – село на краю Білорусі. До Мінська – 430 кілометрів, До Берестя – близько 75 кілометрів.

 

Напередодні народного свята Громниці, 14 лютого, у столиці ще лежав сніг, а тут вже була весна. З думкою, про те, що цей день означає зустріч зими з весною, Ірина Левчук не згодна:

– Громници – половина зимици! Март ще сами зимови місяц – ще сніга може бути і по-коліно!

Останні постійні жителі – три сусідки: Ірина Левчук, Галина Дубина і Тетяна Федорченко. Чоловіки у всіх уже померли.

Галина Дубина народилась теж з України, з-під Ковеля. Ритецькі хлопці брали заміж українок, і на це були вагомі причини.

– Спокон-віку тут всі хлопці! Тольки було дві дівчини на Ритец, – розповідає Галина Євгенівна.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY

Мова двох з трьох сусідок близька до української, але себе вони вже вважають білорусками – так і записалися під час останнього перепису населення в 2009-му.

Тетяна Федорченко – наймолодша з жінок в селі, їй 65. Народилася в Білорусі, недалеко від Ритця. Вона на відміну від сусідок вийшла заміж якраз за українця, з-під Миколаївки. Чоловік був військовим, тому помоталсь по різних країнах, а незабаром після смерті батьків осіла тут, на батьківщині.

За сіткою. «Спочатку дико було, але ми ж не ув’язнені»

Якщо дивитися з центру Білорусі, то Ритец знаходиться за сіткою, закритою на замок. Високий паркан, відгородила прикордонну смугу від ширшої прикордонзони, на цій ділянці встановили в 2017 році.

– Ну як-то відразу дико було. А потім нормально, – каже Тетяна Федорченко.

– Ми ж нє ув’язнені, – додає Ірина Федорівна.

Приїжджі в прикордонній смузі повинні перебувати з пропуском. Місцевим він не потрібен, щоб жити в селі, але коли тутешні жителі ходять по навколишніх лісах, пропуск можуть запитати і у них.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY

Паркан між прикордонною зоною і прикордонною смугою – на багато кілометрів. Виїхати за нього і повернутися назад без допомоги прикордонників не можуть навіть місцеві. Щоб ворота відкрили, жителі дзвонять на прикордонну заставу.

– Хлопці відкривають, все добре. Дзвонимо начальнику або в вартівню – їдуть, – розповідає Олександр, син Ірини Левчук. Чоловік уже на пенсії, кілька разів на тиждень приїжджає до матері з Берестя.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY
Олександр Левчук, 54 роки, народився в селі Ритец, зараз живе в Бересті. Все частіше буває в рідному селі, допомагає матері по господарству. «Це моє місце, мені тут добре», – говорить він

Офіційно загородження називається так: рубіж основних інженерних споруд. Перед загороджувальним парканом розорана ділянка – контрольно-слідова смуга, на сітці – волоконно-оптична система охорони, є камери і, наприклад, сейсмічні датчики, які вловлюють вібрацію. Все це об’єднано в розумну систему, яка дозволяє контролювати ситуацію дистанційно.

Крім Ритца, в країні є ще дві схожі точки, що потрапили «за кордон». Одна – в Берестейській області, це дачне товариство, яке так і називається – Рубіж. Друга – в Гродненській області, хутор Кемелішкі. Там на трьох хуторах постійно живуть шестеро людей, повідомляє Держприкордонкомітет.

– З цього боку наші дивляться, з того боку – українці. Охороняють, коб нас не украли, – сміється Ірина Федорівна. – Ви перекусвайте: голодні!

Село завжди так жила, на краю. Місцеві не пам’ятають, щоб коли-небудь прямо до них ходили автобуси. Завжди в центр сільради, село Томашівка, добиралися своїм ходом, це близько семи кілометрів. У радянські роки через Ритец їздили вантажні машини, возили добриво – можна було проситися на борт. Зараз руху немає.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY
Сусідки Тетяна Федорченко та Галина Дубина за столом в домі у Ірини Левчук

Продукти в Ритец привозить автолавка. Гірше справа йде з допомогою медиків. Швидка, якщо треба, приїде, але є й інша потреба:

– У Томашівці немає лікаря, який би міг рвати зуби. Як так, кругом адже одні старики? Мати возили майже за багато кілометрів, в Брест, вирвати зуб, який встиг загноїтися, – обурюється Олександр. – А якщо немає можливості так далеко їхати?

Кордон. «У куми хата в Україні, а туалет в Білорусі»

У радянські роки в Ритце був десяток будинків, та ще три хати на лузі, підраховують старожили. Тепер постійні жителі залишилися тільки в трьох дворах.

Звідси до найближчого українського села Кошари Шацького району Волинської області) менше кілометра. Діти з Ритця ходили в школу в іншу республіку.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY
На портреті – Ірина Левчук в молодості

– І листоноша до нас приходив український, – розповідає Олександр.

Гарний зв’язок з Україною була і в 1990-х, коли розпався СРСР.

– І на початку двохтисячних туди ходили. Так що там, до 2010 року ще можна було пройти: місцевих ніхто не чіпав, – міркує Олександр. – Потім вже стало строго. Кілька років тому українці почали кордон зміцнювати, копати рови, а потім і наші взялися.

Ірина Федорівна сміється, згадуючи особливості межування, і киває на сусідку Галину Євгенівну:

– У її куми в Кошарах хата в Україні, а туалет – в Білорусі!

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY

Жителі Ритца розповідають, що в 2009 році в село приїжджало начальство: їх збиралися відселити в дома в Томашівці. Але ця затія так і залишилася на папері.

Кордон – ось він, прямо за будинком Тетяни Федорченко, проходить по рву. Частина рову заболотили, білоруси часто чергують тут на квадроциклах.

– Один раз копала поле. Бачу по ту сторону троє українських прикордонників.Кричать до мене : «Добри день, пані!» Я думаю: руки брудні – яка пані? А їх троє, і як мені до них звернутися? – міркує Тетяна Іванівна.

– Ти б сказала: «Добрі день, панове!», – підказує сусідці Галина Євгенівна, яка багато років пропрацювала вчителем.

– А я в цьому не розумію! Сказала: «Доброго здоров’я!», – відмахується сусідка.

 

Раніше жінки ходили в українські Кошари на весілля, похорони, колядки. Тепер можливостей побачитися з тамтешньої ріднею набагато менше. Хочеш – об’їжджай через офіційний пункт пропуску в Томашівці. Дорога до села Кошари, яку в світі без кордонів можна було б пройти мало не за п’ять хвилин, перетворюється в гак в сорок п’ять кілометрів.

А ось струм по дротах, натягнутих до Ритця з України, тече вільно.

– Нам світло з України подають, – розповідає Олександр. – Раніше ми самі платили іншій країні за електроенергію, потім це заборонили. Тепер ми перераховуємо гроші Білорусі, а потім держава з державою розраховується. При Кучмі часто бувало, що українці світло вимикали на весь день, аж поки темніти не почне. А зараз вже нормально.

На столі в будинку Левчуків майже всі продукти – свої. У селі тримають дрібну живність, у Олександра Левчука зарибленний ставок.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY

– Раніше українці до нас машинами приїжджали за ягодами. Тепер, звичайно, нікого немає. Але з Томашівки приїжджають – повно народу. А я в позаминулому році зібрав чорниці 500 кіло, спеціально відпустку брав на ягідний сезон, – каже чоловік. – А грибів скільки! Раніше ми думали, що всі гриби на Україні, туди їздили, а як межа закрилася, виявилося, що у нас тих грибів більше. У позаминулому році закрили з матір’ю 115 банок: півлітрових, літрових, навіть по три літри!

Зв’язки зі світом. Україна, Росія і Польща

У Тетяни Федорівни унікальний для цього села будинок: кажуть, там працює мобільний зв’язок, мережа білоруського оператора. Наші телефони всі два дні в Ритце перестрибують в роумінгу від українських операторів до польських і назад, а білоруські в основному недоступні.

Тетяна Іванівна живе без телевізора, за столом розповідає, що викинула його в яму. Дивиться кіно з ноутбука, який подарували діти. Новини слухає на російській радіостанції. Каже, що «взагалі не проти, щоб нас Росія забрала».

– Нащо Росія? Щоб тільки дружили, не треба! Хай буде Білорусь, Україна і Росія, – не погоджується Галина Євгенівна, її улюблений канал – «Белсат».

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY
Мешканка прикордонного села Ритец Ірина Левчук телефонує на заставу. Так можна домовитися, щоб відкрили ворота, і проїхати в центр сільради – Томашівку

Час, коли їх край був «під Польщею», мешканки Ритца вже не застали. В Томашівці стоїть будівля залізничної станції Влодава з червоної цегли. Зараз ця гілка тупикова (до Берестя 65 кілометрів), а колись по ній поїзди йшли до міста Холм. Кажуть, під час Другої світової німці підірвали міст за станцією, через ріку Буг.

Сусідки з села Ритец згадують, що в свої молоді роки бували і в Польщі, вони добиралися туди вже через Бересть.

– У нас магазинів не було, а там кожен магазинчика мав, торгував, – згадує Ірина Федорівна.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY

Правда, в будинку Левчуків в Ритці «за Хрущова» теж був свій магазин, розповідає сім’я. До сільпо звідси було складно добиратися, тому його дозволили відкрити.

Зараз, буває, мешканки Ритця їздять в український Шацьк – на ринок, перед Великоднем їх туди возять діти.

– Те цвіти дешевше купимо, то чобітки, стрічки … Але теперь і тамака все подорожчало. На Радуницю їздим: то ж там і батько мій і мати поховані.

Живі, мертві і Громниці

Гостей з Мінська жителі Ритця розводять ночувати по хатах. З вечора дзвонимо на прикордонну заставу, попереджаємо: завтра до восьмої ранку потрібно відкрити ворота на «рубежі» – жінкам потрібно в Томашівку, до церкви.

Поступово в вікнах будинків гасне те саме українське світло.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY
Галина Дубина, 76 років. Жінка сидить у покуття в своєму будинку в селі Ритец. За спиною у неї вишиті подушки. Праворуч – вишивка гладдю, робота мами Галини Євгенівни. Зліва – вишивка хрестом, робота самої Галини. «Гладдю не люблю, мені якось не клеїться». На стіні фотографія померлого сина

Галина Євгенівна тихо розповідає, що колись з чоловіком перебудували в другій будинок літню кухню: думали, підуть туди жити, коли одружаться сини. Двоє з трьох синів Галини Дубини померли, третій живе в місті. Тепер жінка одна на два будинки. У «чистому» будинку Галина Євгенівна спить і приймає гостей. В іншому – готує і обідає: там стоїть міцний дерев’яний стілець, на якому любив сидіти господар, який помер менше року тому.

Після смерті чоловіка Галині Євгенівні довелося продати коня, якого в родині любили. Жінка сміється, згадуючи, як купували кобилу років десять тому.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY

– Знайшли на Україні кобилу, договорілись – а як привізти? То поїхали на заставу, попросили українського погрикордонника підвесті кобилу до рову, з його боку. Він лейци в рів кинув – а я тут на Білорус їх схопила і так собі кобилу повела, – розповідає жінка.

Вранці, ще в темряві, сусідки в Ритці збираються до церкви: у кого святковий фартух, у кого – хустка. Співробітники прикордонної застави сьогодні допомагають дістатися прямо до церкви, в Томашівку, а потім привозять жінок назад.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY
Галина Дубина, Ірина Левчук, Тетяна Федорченко – мешканки села Ритец. У них за спиною – «рубіж», який відокремлює прикордонна зону від прикордонної смуги. Жінки розповідають, що зазвичай проїжджають тут на машинах. Тетяна Федорченко влітку з Ритца часто доїжджає до сітки на велосипеді, а потім прикордонники підвозять її до Томашівки: там застава

Свято-Покровська церква в Томашівці з’явилася в середині дев’яностих, її перебудували з будівлі клубу.

– Знаєш, відразу було неприємно, што тут люди танцували, музика грала і барабани бахали, – розповідає Ірина Федорівна. – А потім люди зібрали гроші, купола зробили. Те уже і на церковь схоже, то ж добре зайти помолитися!

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY
Ірина Левчук з села Ритец перед церквою в Томашівці, народне свято Громниці

Перед поїздкою в церкву жінки справно згадують біблійну легенду, пов’язану зі святом Громниці, але народні традиції згадуються краще.

Під час служби в церкві купують особливі «громничні» великі свічки, палять їх в церкві, а потім відвозять додому. За тим, як горить свічка в церкві, стежать.

– Будите свічку засвічвати – гасити. Засвічвати – гасити. Як засвітіш і свічка буде трещати – то, кажуть, буде громове лiто. А як не буде трещати – то ні, – розповідає прикмету Ірина Федорівна.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY

У багатьох парафіян на Громниці свічки перев’язані лляними волокнами. Правда, сусідки з Ритца льон в цьому році не підготували. Але жінки досі вірять, що льон з такої свічки може лікувати шкірні запалення.

Раніше, повернувшись додому, полум’ям Громничної свічки на стелі малювали хрест.

– Робили, щоб Господь дав, щоб грім не запалив хату.

Зараз хрест полум’ям не малюють: бояться подкоптити фарбовані стелі. Але в грозу громничну свічку як і раніше ставлять на вікно, на всякий випадок.

Свічкою сусіди підпалюють один одному пасма волосся.

– Щоб грому не боятися, – пояснює Ірина Левчук.

Фото: Вадим Заміровський, TUT.BY

Тетяна Федорченко, хоч грому не боїться, але теж йде до свічки. Згадує, як у її дворі блискавка ледь не спалила високий дуб. Кора тріснула – а дуб стоїть, йому не страшно.

Наостанок жительки села розповідають: в цьому році громничні свічки в церкві не тріщали. Значить, в Ритці великої грози не чекають.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *