Роман Скірмунт про жителів Пинщини

Віктор Місіюк, Культура
25/05/2018, 1 Comment

2018 рік багатий на ювілеї. Таких як 780-річчя Дорогичинської битви, 100-річчя Берестейського миру, 120-річчя з дня народження Дмитра Фальківського і інші.

25 травня виповнюється 150 років з дня народження Романа Скірмунта, уродженця пинського Поріччя, голови товариства з розробки сільськогосподарських та економічних потреб Полісся, депутата Державної думи Російської імперії, члена Державної Ради, прем’єр-міністра Білоруської народної республіки, депутата Сейму Другої Річіпосполитої. До того ж в минулому році виповнилося 110 років з дня видання Романом Скірмунтом унікального для свого часу шкільного підручника «Русинського лементаря».

24-25 травня 2018 року в Пинську відбулася наукова конференція “Род Скірмунтаў у эпоху сацыяльнай мадэрнізацыі грамадства на землях “гістарычнай Літвы” (ХІХ – ХХ ст.)”, зорганізована Польським інститутом в Мінську, Інститутом славістики Польської академії наук. В рамах дискусії на ній була піднята тема «Роман Скірмут про національну приналежність пинчуків». Пропонуємо вашій увазі текст виступу:

Роман Скірмунт народився і значну частину свого життя прожив в Поріччі Пинського повіту. Саме тому він добре знав культуру місцевого населення. Зі спогадів о.Вінцентія Годлевського відомо, що політик розмовляв з «поліським» акцентом. В 1921 році лідер білоруської християнської демократії опублікував статтю, присвячену революційним подіям в Мінську, в якій, серед іншого, помістив таку характеристику: «З 1917 року Скірмунт стає в шереги білоруських діячів і, хоч великий землевласник (йому належить великий двір Поріччя в Пинському повіті), стає великим демократом і навіть (щиро чи нещиро) білоруським патріотом. При всьому цьому він добре володів білоруською мовою (трохи з поліським акцентом: «шо», «що») і його промови на білоруських зібраннях виділялись і змістом, і формою, вони завжди були високо патріотичні з білорускої точки зору і часом навіть просто революційними, що викликало у присутніх буру оплесків». Наявність акценту свідчить про те, що пинська говірка була для політика рідною, або, щонайменше, він був активним її активним носієм.  «У себе в маєтку в Поріччі говорив на місцевому діалекті, по-селянськи, що в цілому було загальноприйнятим» – писав про Романа його сусід, представник пинської шляхти Єронім Нелюбович-Тукальський. Для представників місцевої римо-католицької шляхти, це була зовсім не унікальна ситуація. Згідно із статистичними даними в 1897 році польська мова визнано була рідною менше як для 40% дворян Пинського повіту. Перше місце за поширеністю займала білоруська мова. Скірмунти хоча й належали до конфесійної меншини віками жили на Пинщині. Тому не дивно, що представники родини володіли мовою місцевого населення, що дозволяло їм в міру компетентно висловлюватись по питаннях мовної та національної приналежності пинчуків.

Роман Скірмунт не був професійним дослідником етнічної культури жителів Пинського повіту, питання національної приналежності пинчуків не було в центрі уваги політика, чим пояснюється те, що його висловлювання на цю тему досить фрагментарні. В одних з них жителі південних повітів Мінської і Гроденської губерній, поліщуки, охарактеризовані як окрема етнічна група. В рубриці «Вісті» газети «Вістник полїтики, лїтератури й життя» розповідається про приїзд Романа Скірмунта до Києва і його візит 18 червеня 1918 року до міністра закордонних справ Української держави Дмитра Дорошенко. Мова йшла про боротьбу за суверенітет, створення в Києві дипломатичного представництва, формування коаліційного уряду, делегування до Всебілоруської ради представників польських та російських організацій, обговорювалось питання Білорусько-литовсько-української федерації, товарообміну і кордону. «На запитаннє співробітників про межі України й Білорусі Скірмунт сказав, що мова в данім разі може йти про південні частини городенської й минської губерній, одна частина яких заселена Білорусами, а друга Поліщуками, котрі властиво не є ні Білорусами, ні Українцям. Се є історична границя, яка істнувала на протязі 600 років і була залишена при адміністративнім поділїібувшої російської імперії. Для України сі повіти мають невелике значіннє, а для Білорусі – першорядне». В липні 1918 року в газеті «Дзянніца» виходить стаття в якій пинчуки представлені як перехідна група: «По мові вони більш українці, за укладом і побутом – білоруси». В 1923 році з під пера Романа Скірмунта виходить стаття «Rys odrębności Polesia», яка була опублікована в збірнику «Polesie illustrowane». В ній автор критикує політику першого польського уряду за невиважену національну політику на території, оскільки за мовою пинчуки – етнічна група споріднена з українцями: «В 1920 році видано розпорядження друкувати урядові оголошення на Поліссі польською і білоруською мовами незрозумілими для більшості Поліщуків. Мова їх є вже більш наближена до української». За кілька років до цього, в 1915 році, Роман Скірмунт опублікував в газеті «Kurier Litewski» матеріал, присвячений Юзефі Куженецькій, в якому мову корінних жителів Пинщини називає локальним варіантом української, з чого виникає, що це локальна етнічна група українців: «Розуміла потребу навчання початкових знань рідною мовою; скла і видала досконалий буквар для поліського народу на його власній мові. Чудово володіючи тою місцевою малоруською мовою, писала відозви, як заспокоювали і закликали нарід до роздумів, відредаговані незмірно логічно, досконало допасовані до селянського розуму і сама вміло турбувалася про їх поширення». Це дуже цінне свідоцтво, оскільки написано воно безпосереднім свідком публікації «Русинського лементаря», його видавцем. Воно остаточно знімає питання про авторство цієї книги і, що ще більш важлив, пояснює, чому це видання мало саме такий вигляд і яку роль відводили йому видавці. Чи суперечать ці думки одна одній? Чи вони є окремими позиціями чи варіантами одної позиції? Відповідь на ці питання варто шукати в згаданому букварі.

Те, що саме Роман Скірмунт був видавцем «Русинського лементаря» підтверджує такий авторитетний в питаннях місцевого культурного життя автор, представник пинської шляхти, Єжи Осмоловський. Скірмунт на той час співпрацював з окремими виданнями, мав можливість розпоряджатись достатніми для цього коштами і був напряму зацікавлений у такого роду літературі. На початку ХХ століття Скірмунти активно підтримали компанію створення мережі підпільних польських шкіл. Одна з них була заснована в маєтку Романа Скірмунт в Поріччі в 1906 році. Згодом поліція змогла ліквідувати нелегальну школу. З матеріалів слідства досліднику Олександру Ільїну вдалося встановити, що вчителювала в ній Марія Нарейко.

Для сучасників було цілком очевидно, що «Русинський лементар» написаний українською мовою, яка передавалась за допомогою норм польської і української орфографії. Відомий україніст Леон Василевський писав: «Єдиним проявом «писемності» (якщо так можна казати) на мові литовських українців був «Лементар» на говірці пинчуків, виданий в 1906 році польськими діячами на Пинщині». Автор виразно підкреслює національність видавців. В свою чергу Сяргєй Хмара звернув увагу на те, що книга написана за допомогою латинкою і кирилицею: «Вступ надрукований, як і увесь буквар латинкою і українським алфавитом на діалекті Північної Пинщини». Важливо й те, що видання українських букварів цілком відповідало концепції крайого руху, одним з лідерів якого був Роман Скірмунт. Його родичка, відомий громадський діяч Констанція Скірмунт в одній з програмних статей писала про те, що: «Крайова Партія повинна закидати край тисячами білоруських і малоруських (власне українських) букварів і перших читанок на тих мовах, створити осередки початкової школи». Іншими словами пинські крайовці були свідомі того, що вони зацікавлені в організації початкової освіти місцевого непольського православного населення, про що свідчить прикметник «русинський» і в той же час пропонують вчити грамоті за допомогою латинського шрифту, нехарактерного для східнослов’янської культурної традиції загалом і української літератури зокрема. Можливо, що ця думка виглядає парадоксальною, але Дорота Міхалюк вважає, що поширення крайовцами українських лементарів, таких як «Русинський лементар» «було скероване проти української національної ідеї». Докладніше, воно було реакцією на поширення української національної культури.

Видавці «Лементаря» знали про те, що в Пинську існує зацікавлення українською літературною і театром. В 1906 році місцеві актори поставили на одній зі сцен міста п’єсу Тараса Шевченка. В наступному році сюди завітала всесвітньовідома трупа Михайла Садовського. Згодом у місті виникла місцева російсько-малоросійська театральна трупа, проводився збір коштів на пам’ятник Кобзарю. Юзефа Куженецька не тільки написала один із текстів книги дотримуючись правил української орфографії, але також згадала українську мову серед інших: «На том лементарі повинни учитиса читати всі Полешуки, бо іх мова кришку інша як Украінска або Білоруска, так в своіой мові повинни науперш научитиса читати, писати, раховати і Бога хвалити». Як видно, думки автора цілком співпадають з оцінками Романа Скірмунта. Запропонована ним ідентичність є альтернативою класичній етно-національній моделі, альтернативою, яка мала поєднати самобутню локальну етнічну реальність із становою ідентичністю, характерною для представників місцевої шляхти на протязі XVIII-XIX столітть, чи навіть панєвропейською або панхристиянською ідентичністю. Бронислав Тарашкевич назвав таку позицію «культурною парцеляцією», вважав що вона має на меті витіснення з публічного життя білоруської, чи української культури і полонізацію місцевого населення. В цьому сенсі “Лементар” нагадує одноіменний білоруський буквар Станислава Любича-Маєвського, який через приховану асиміляторську скерованість та низький професійний рівень був розкритикований сучасниками і не знайшов широкого використвання. Позитивними є те, що при стоворенні яскравої пам’ятки регіональної літератури видавці відштовхнулись від національної традиції, в якій бачили єдину розумну альтернативу власному проєкту. Високої оцінки варти ідеї створення мережи шкіл з рідною мовою, створення відповідної літератури, боротьби з неписьменністю, популяризації сучасного наукового знання. Діяльність пинських крайовців є прикладом еволюції традиційної шляхетської свідомості в умовах інтенсивної модернізації суспільства.  

1 thought on “Роман Скірмунт про жителів Пинщини”

Залишити відповідь