Написаний мовою русинів

Віктор Місіюк, Культура
09/01/2021, Leave a comment

Видавці “Русинського лементаря“, опублікованого силами шляхти Пинського повіту на початку ХХ століття звертались до певної історичної традиції, в якій існувала стійка уява про мову пинських русинів. В 1840-1844 роках Адам Міцкевич читав лекції на тему слов’янських літератур в Колеж де Франс.  Одну з думок поета, яку він висловив під впливом лекційного матеріала  1 квітня 1844 року записав в своєму щоденнику Олександр Ходько: “З усіх слов’янських народів русини, тобто селяни Пинської губернії, частково Мінської та Гродненської, зберегли найбільш слов’янського. У їхніх казках та піснях є все. Письмових пам’яток мало лише Литовський кодекс, написаний їхньою мовою гармонійною та найменш забрудненою з усіх слов’янських діалектів. Їх життя цілком в дусі. Всю земну історію вони пройшли у жахливій бідності та пригніченості. Навіть земля, де вони живуть, бідна, суха, безплідна, піски або болота“.

Адам Міцкевич

У фрагменті немало цікавого. Особливо так звана Пинська губернія. Такої адміністративної одиниці на той час не існувало. Але в XVIII столітті Антонієм Тизенгаузом була проведена економічна реформа, в результаті якої замість в королівських економіях замість волостей створено ключі з яких складалася губернія. До прикладу давня Кобринська економія трансформувалася в Кобринську губернію. Скоріше за все, Міцкевич мав на увазі історичну Пинщину, яка в результаті поділів Річі Посполитої та адміністративних реформ була розділена: більша частина потрапила до Мінської губернії, менша до Гроденської.  Зрештою, пинчуками, часом звали усіх жителів давнього Берестейського воєводства, які опинились у Північно-Західному краї. Причина була в тому, що жителі Пинщини зберігали традиційну культуру у порівнянні з жителями басейну Бугу, їх локальні особливості культури (мови, одягу) більше кидались у очі зовнішнім спостерігачам.

Звичайно, можна було б слідом за Кристіаном Швейгаардом Стангом (1900 – 1977 рр.), говорити про те, що Адам Міцкевич звернув увагу на діалектну основу канцелярської мови Великого князівства литовського яку таку, тобто під Литовським кодексом могла розумітись уся Литовська метрика. Але ж лекції, які він читав були присвячені історії літературі, тому очевидно йдеться про конкретну пам’ятку, тим більше, що лектор підкреслював, що таких прикладів мало.

Юхим Карський

Розкрити сенс даного фрагменту може книга Теодора Нарбута “Старовинні дії литовського народу”. В третьому томі цієї праці, опублікованому в Вільно в 1838 році, на сторінці 578 автор, коментуючі мову “Літопису Биховця” писав: “Діалект руський належить до вживаного в південній Литві в околиці Пинська“. При перекладі на тогочасну російську мову слово діалект передавали як наріччя. В такому вигляді воно закріпилося в літературі і потрапило до праці відомого мовознавця, інтелектуального батька білоруського національного руху академика Юхима Карського. Він також пояснив читачу, що Нарбутт мав на увазі українську мову, яку в часи, коли дослідник писав свої праці офіційно називали малоруською:

Крім того, і оригінал Літопису Биховця, ймовірно, носить сильний відбиток малоросійського наріччя, наскільки можна судити про це за наступним зауваженням Нарбута: «Руське наріччя (Літописи Биховця) належить до уживаного в Південній Литві, біля Пинська» (ЖМНП, 1840, від. II , стр. 88). Також маса малорусізмов в латинському списку Литовського літопису XVIII в. бібліотеки гр. Красинських.”

Теодор Нарбут

Найбільш розвернуте пояснення щодо Литовського літопису дав сам Теодор Нарбут, пов’язуючи його знову ж таки з мовою Пинщини, але не тільки, в тій же самій книзі на сторінці 579:

На зворотному боці цієї картки є напис рукою XVII століття: Литовська хроніка з руської мови на польську перекладена. Спочатку той, хто писав рукопис, на полях польською мовою дописував зміст періодів, потім відмовився від цього, або іншою сучасною рукою дописано невеликі нотатки. Руський діалект належить до тих, що використовувались у литовській літературі з незапам’ятних часів, також свідчить про більшу спорідненість із південною спадщиною, тобто діалектом, що уживався в південних містах Литовського королівства, наприклад у Пинську, Луцьку, Бересті“.

Карта українських земель. Видавництво «Нова українська школа», Львів, 1928 рік

Отже в 30-40-і роки ХІХ століття дослідники давньої літератури вважали, що латинський список Литовської хроніки написаний мовою південної частини давнього Великого князівства литовського, якою після Люблинської унії в князівстві розмволяли в Берестейсько-Пинському регіоні. Напевно, крім географічного фактору, були й інші аргементи, які необхідно шукати у текстах присвячених первісному аналізу Литовського літопису.

 

Залишити відповідь