Спадщина Афанасія Филиповича: Діалектні риси

Доктор філологічних наук Катерина Кедайтене неодноразово зверталася до літературної спадщини берестейського ігумена Афанасія Филиповича. Мовознавець працювала з рукописом його “Діарушу”, який збергіається в Історичному архіві в Москві. Свої висновки науковець поділилась в статті “Про білорусько-українські мовні зв’язки (на матеріалі пам’яток полемічної літератури XVII століття)”, опублікованій в 1969 році. За мовними ознаками щоденник Афанасія Берестейського, на думку дослідниці,  дуже близький публіцистичній книзі “Перестерога”, написаній анонімним автором зі Львова. 

Катерина Кедайтене стверджує, що в мові Филиповича виразно помітні основні риси говірок Берестейщини: “Відомо, що автор “Діаріуша” Афанасій Пилипович все своє життя прожив в південно-західній частині Білорусі, і діалектні риси цієї місцевості знайшли відображення в мові “Діаріуша”. Південно-західні говори Білорусі примикають до північних говірок української мови, в минулому вони становили один діалектний масив”. 

Якою ж мовою розмовляв берестейський святий? Давнє ять (ѣ) він вимовляв як і, або півм’яке и, оскільки в рукописи є чимало прикладів коли в цій позиції ѣ і и в корені слова (бида, наричут, зачим, ничим), в суфіксах (видиль, старийшины), в закінченнях місцевого відмінку (на дереви, на сейми, в Варшави). Його мові властивий відносний займенник що: “займенник што в такий огласовці знаходимо тільки на початку пам’ятника, а потім представлено послідовне вживання що“. Літературною нормою української мови є чергування прийменники ув i префiксів у-в- у словах, якщо це не змiнює їх значення. Ця риса також властива твору берестейського ігумена (у Вилни, у вечер). Давні руські пам’ятки свідчать про існування локальної вимови, коли текст писався переважно так, як цього вимагали принципи етимологічного правопису, а вимовлявся згідно з нормами розмовної мови. До прикладу сполучення лъ вимовлялось як губно-губний приголосний наближений до губного-зубного в (вишов). 

На останок звернемо увагу на таку специфічну риса як заміна ы – и (высилаючи, дирокъ, вишов, тисячи, которий). Вона має велике значення для визначення етнічної приналежності автора. Тим більше, що вона фіксується після недиспалатальних звуків. Відомий мовознавець, дослідник давньої літератури Іван Огієнко в статті “Розмежування пам’яток українських від білоруських” писав: “З інших мовних ознак українських пам’яток на першим місці треба поставити поплутання и з ы. Поплутання це в українських пам’ятках із найдавнішого часу дуже часте, тоді як білоруські його не знають, – у білоруських пам’ятках воно можливе тільки по диспалатальних звуках (по ж, ч, ш, щ і р). Отож, коли плутається и з ы (не тільки по ж, ч, ш, щ, р, але й по інших приголосних), а до того існують ще й інші ознаки, тоді твердимо, що це пам’ятка українська“.  Отже Афанасій Филипович розмовляв мовою, якій були характерні тверді губні (в, б, п), передньоязичні (т, д, н) та свистячі (з, с).

В  XVII столітті говірки багатьох регіонів зберігали архаїчні риси. При тому автор “Діаріуша” був носієм говірки якій характерні не тільки основні фонетичні риси української мови, але й також ті іноваційні особливості, які характеризують сучасну літературну мову. 

  • 15
    Поширили:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *