Спогади Славомира Потапчука про Костомолоти (ВІДЕО)

Спогади Славомира Потапчука про Костомолоти.

ПЛАСТУНСЬКИЙ ТАБІР ЗА НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

– Хата наша стояла за 200 метрів від річки. Село наше, що за 14 кілометрів від Бреста, було великим (до 200 дворів), суто українським, у ньому жило тільки двоє євреїв, а з поляків – війт і писар. Пам’ятаю прихід «перших совєтів». Мені тоді було вже вісім років. Перед тим були у нас польські солдати – в чистій формі, підтягнуті, жили у наметах. Нас, дітей, пригощали голандським сиром, якого в селі досі ніхто не їв. А радянські вояки прийшли в обмотках, в шапках-будьонівках, були голодні, просили шматка хліба. Побули вони в нашому селі тільки кілька годин і повернулися за Буг. Через день-два приїхали на машинах німці. Вони шукали польських солдат, які тікали з Бреста додому. Спіймали двох, які не встигли переодягнутися, і поїхали геть. Місяців три у селі було безвладдя. Але до нас дійшли чутки, що поляки в деяких селах почали різанину. Тож у Костомолотах організували самооборону. Як зараз пам’ятаю, у нашій хаті біля пічки постійно стояв карабін, з яким вітчим ходив на чергування. Потому знову прийшли німці й утворили в селі прикордонну комендатуру. Загалом вони ставилися до нас дуже лояльно. Українців, що за Бугом, вони називали «ост» – східняками, які мали дуже мало прав, а нас, із західного боку Бугу, вважали нейтральним населенням. Навіть ті, що поїхали на роботу до Німеччини, почувалися вільними. На відміну від поляків і громадян Радянського Союзу, яким там не дозволяли ходити в кіно чи в гості до німців, не носили жодних нашивок. Про це мені розповідала тітка, яка потрапила у Бресті в облаву, відтак була вивезена до Німеччини. До речі, згодом вона при­їхала у відпустку. після закінчення якої на роботу більше не повернулася. При німцях навіть діяли україн­ські пластунські організації. Членом однієї з них був і я. Не пам’ятаю, в якому селі, але ми місяць перебували у таборі в школі, насипали могилу, поставили, і освятили хрест на місці, де поляки спалили нашу церкву. Щодня вранці ми піднімали синьо-жовтий прапор і співали гімн «Ще не вмерла Україна».

Школа у нашому селі одразу стала українською (до того часу була тільки польська), відновили православну церкву, запрацювала художня самодіяльність, ще моя мама там була організатором. Але одного дня наскочили на село есесівці, арештували одинадцятьох хлопців, яких наступного дня розстріляли. Самодіяльність після цього, звісно, заглухла. Вже пізніше ми дізналися від німців, чому так сталось. Виявляється, один із поляків, який був писарем, до українців чомусь мав неприязнь. Тож він як почує, що співають українських пісень, налітав на хлопців, бив по мордах, викликав поліцейських і садив у буцегарню. А коли настало безвладдя, ті хлопці піймали писаря, одлупцювали, посадили в ту ж буцегарню, потримали там його два тижні, ще раз одлупасили і відпустили. Як німці повернулись, то він і вигадав спосіб, як їм помститися. Заявив, буцімто вони комуністи. Так і поклали наші хлопці свої молоді голови нізащо, бо комуністами вони ніколи не були.

«СПРАВЖНІ НІМЦІ БУЛИ ДУЖЕ ЛЮДЯНІ, КУЛЬТУРНІ, А НАЦИСТИ-ТО ЖАХ»

– А ось як німці збирали податки. Просто так вони нічого не брали. Тільки перед збором врожаю створювали комісію із селян і одного представника німецької адміністрації. Члени тієї комісії ходили полями, визначали врожайність і вираховували, скільки кожній родині треба здати зерна, аби залишилося на посів наступного року і на прогодування сім ‘ї Якщо вигодовуєш чотирьох свиней, двох мусиш здати. Єдине, що забороняли смалити, змушували тільки парити і здавати шкіру.

Яйця вони міняли на горілку, за 20 штук – пляшка. А щоби в когось забрали корову, я такого не чув.

Сьогодні часто згадують про різанину, що вчинили українці над поляками у 1943 році. Щодо цього скажу: дуже вже поляки допекли нашим, раз вони пішли на таке. Мій вітчим, який працював на будівництві в Білій Підлясці, одного разу приїхав і розповів страшну історію. Недалеко від міста в селі жив український сенатор, обраний від наших земель. Його поляки вночі живцем розрізали пилкою. У нас же було безпечно, бо стояла німецька прикордонна комендатура. Багато інформації про те, що діялось навколо, не було – радіоприймачі у нас позабирали, тож доходили тільки чутки. Але до війни готувалися: мій вітчим, наприклад, збудував схрон на городі. За два тижні перед початком нападу Німеччини на Радянський Союз у селі вночі був постійний гул, який на світанку стихав. То ревіла техніка, яку, очевидно, сюди підтягували. І от 21 червня 1941 року вітчим приїхав з міста на суботу і каже: «Щось завтра має бути» та й переніс речі у схрон. Раненько він вийшов з хати, бачить – летить німецький літак. А ми ж над самим Бугом жили, патрулі мимо весь час ходили, ніколи нас не чіпали, ми при них рибу ловили (але у воду не дозволялось заходити), а тут раптом патруль змусив батька назад вернутися. І тільки він зайшов – почувся вибух. Оцей літак скинув бомби на радянську заставу. То був сигнал, одразу вчинилася канонада, аж дзвеніли шибки. Чути стало артилерію, літаки. Звідти, з радянського боку Бугу, – жодного пострілу.

Перед тим ми спостерігали раніше, як на радянській території робилися укріплення. Біля річки ріс листяний лісок. Раптом за одну ніч там з’явився хвойний оазис. Німці сміялися: «Рускій бункер будує». То з нього в перший день війни ніхто жодного пострілу не зробив. Брестська фортеця не здавалася два тижні. До речі, її почали атакувати десь через сім днів, вже як фронт пішов углиб СРСР. У Костомолотах прикордонна зона так і залишалась. Більше пільг тільки надали: дозволялось заходити в річку і перемовлятися з ріднею з другого боку Бугу, але в присутності німецького патруля.

Ставлення до гітлерівців було двояке. Справжні німці були дуже людяні, культурні, а нацисти – то жах. Начальник комендатури був саме з таких.. Занадився до нас у гості ходити, бо із солдатами йому було сидіти нудно. Він добре знав російську, бо був у російському полоні в 1914-му, мої ж батьки теж її знали, бо вітчим ще при царі закінчував технічне училище, мама теж вчилась в Росії. Цей комендант-нацист привчав селян до німецького порядку. Щодня по 5-6 селян призначали на роботу в комендатуру: піч палити, дрова рубати, прибирати тощо. Хто тоді мав будильник? Спізнилися на 5 хвилин – він вистроїв усіх і по мордах: «Чого спізнюєтеся?!» Наступного дня, почувши про таке, селяни прийшли не на 8-му, а на 7-му годину. Він знову їм по мордах: «Ви не цінуєте свого часу!» Також у селі були сторожі, які ходили з такими собі тріскачками. Комендант йде пости перевіряти, стане серед села, свисне, і негайно мають з’явитися ті сторожі біля” нього. А вони могли бути в другому кінці села. Поки добіжить, той вже кричить: «Що, наволоч, спав?», і знову по мордах. Не було такого мужика, якому він писка не набив. А до мого вітчима начебто ставився добре. Свиней ми не здавали. Раз польський інспектор наскочив, як кололи, то комендант його мало не застрілив. «Геть звідси, – кричав. – Я тут господар!» Але ж, вважайте, він сам те сало з’їдав, бо весь час його треба було гостити. Сам він говорив, що як закінчиться війна, кине військову службу, поїде в Україну, візьме собі 100 десятин землі і буде господарювати. Та через деякий час, певне, після Сталінградської битви, змінив свою думку: «Ми війну програли. Згадаєте моє слово, рускі будуть тут». Комендант навіть пропонував виїхати в Німеччину, інакше совєти сім’ю розстріляють.

Вітчим, коли у Білій Підлясці почали євреїв зганяти батогами, не міг на те дивитися і розрахувався під приводом, що нема кому хазяйством займатися. Тож його з «допомогою» коменданта зробили старостою. Він того не хотів, запив та згубив портфель із документами, от його й погнали. Комендант нічого тоді не сказав. Але як наблизився фронт, то зовсім по-іншому заговорив. Усіх селян тоді змусили копати окопи. Вітчим теж пішов. Комендант проходив там з німецьким інженером, який керував роботами. Побачив вітчима і каже: «Що, інженер Божко риє окопи? Він міг керувати тут. Він грамотний інженер. Але не захотів на нас працювати і не хоче з нами відходити. Його треба розстріляти, проте я не маю права, нам заборонено чіпати місцеве населення». Про це розповів сам німецький інженер, як прийшов до нас. «От. нацистська наволоч, – каже. – Це вони війну затіяли, через них мусимо воювати». Вітчим питає: «Якщо ви ненавидите війну, то чому не здастеся в полон?» «Думаєте, це так просто? – відповідає. – У нас один за другим стежить. Не дай Бог, побачать – сім’ю знищать. Я заради дітей мушу ризикувати». Ото два німці, дві різні людини.

ВЛАДА НОВІ ПОРЯДКИ

– Як він нас попередив, точно за три дні прийшла Червона армія. А ще було таке. Приходить німецький солдат з окопів і просить бабу кілька огірочків ‘зірвати. Баба каже, ну йди, рви. Ні, каже і показує, що у нього черевики великі, він потопче грядки: «Вирви, будь ласка, мені кілька штук сама». Подякував і пішов. Може, він на другий день загинув у тих окопах. Оце культура.

У Костомолотах під час війни зупинялися і мадярська дивізія, і СС «Галичина», і власовці. У хаті нашій мадярський генерал жив. То мадяри як зайшли, так і вийшли – чистенько, нічого не зачеплене, прибрано все. Хлопці з СС «Галичини» жили в палатках біля села, то пам’ятаю мову мами з ними: «Чого ви пішли служити німцям?» – «Хіба ми пішли служити німцям? – відповідали солдати. – Ми пішли, щоб зброю отримати в руки. А не так вийшло, як хотілося». Командирами їхніми були німці, які тримали над ними абсолютний контроль. Поводилися хлопці теж культурно, Спілкувалися з нашими людьми, але стояли недовго, кілька днів. А власовці проявили себе тим, що зразу закидали Буг гранатами – рибу глушили. Ходив я дивитися в річці біло було. Це ж стільки років рибу дозволялося ловити тільки вудочкою, і то скраю. її розвелося сила-силенна, то власовці поставали на мілководді, повибирали більшу, а решта попливла по Бузі. Далі зайшли в садок (якраз яблука «білий налив» поспіли), тягнуть, ламають гілляки. Дід підходить: «Рвіть яблука, їх не шкода, та нащо ж гілля ламаєте?» Власовець хапає карабін: «Малчі, сяку перетаку, а то шчас прістрелю. Убірайся вон отсюда!» Дід забрався. Комендатура нічого їм не казала, бо фронт ось-ось підступав. А як прийшли радянські війська, зразу до хати зайшов офіцер і до батька: «Я знаю, што у тєбя єсть хорошиє сапогі. Давай іх сюда. Ти обойдьошся, а мнє ідті до Берліна». Вітчим мав хромові чоботи, ну й віддав йому. Той перезувся і навіть «дякую» не сказав.

Війська пішли далі, знову по Бузі став кордон, з’явилася польська адміністрація. У 1944 році наша сім’я ще до оголошення кампанії примусового переселення «Вісла» добровільно виїхала в Україну. Тоді просто питали, хто хоче їхати, і вся рідня погодилась. Бо ж у цей час поляки нищили українців. Коли солдати поверталися легко поранені у наші села з фронту, то казали: «Тепер ми знаємо, що будемо живі». Тому що бували випадки, коли поляки пускали солдат переночувати, а вночі чинили різанину. Радянських солдат вони страшенно ненавиділи, як, зрештою, й українців. Половина села тоді виїхала. Нас вивезли на Одещину, де була німецька колонія. У 1946-му там настала засуха, були проблеми з харчами. Люди пухли з голоду. Вітчим працював інженером у райцентрі Цебриково, отримував так званий лімітований пайок (як для керівництва) – по 500 грамів хліба, на мене і сестру давали по 150 грамів, на маму – нічого, бо вона пішла в колгосп, а там працювали безплатно. Це був такий тяжкий зліпок ячмінного хліба. Городина вся вигоріла, поливати не було чим, бо вода со­лона. У райцентрі хоч трішки чогось давали, а по селах вигрібали в людей все. Один знайомий розповідав вітчиму, що як його зробили головою колгоспу, він зорганізував жінок, аби коровами розорати шмат поля. З урожаю він здав три поставки і залишив тільки те зерно, яке мав роздати людям за трудодні. А йому команда: «Сдать». Він відмовився. Раз, другий приїжджав секретар райкому, збирав збори, щоб звільнити його з посади, а люди – не голосують. Тоді прибув начальник КДБ і поставив питання, хто проти того, щоб його зняти. Ніхто руки не підняв. Тоді поставили головою того, що сусідній колгосп розвалив. Зерно забрали, людям не дали нічого.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

– Я закінчив школу з медаллю, вступив у Харківський університет, через рік перевівся в Одеський гідротехнічний інститут, по закінченні якого мене направили на будівництво каналу Сіверський Донець – Донбас, потім – селищ для шахт. Аж після цього приїхав у Рожище, де жила вся рідня. Зразу працював у будівельному управлінні, доробився до началь­ника ПМК, виїжджав на роботу до Харківщини, повернувся на Волинь і влаштувався в Луцьку  Пізніше працював в управлінні побутового обслуговування, обласному управлінні нафтопродуктів. З 14-ти років займаюсь пасічництвом, і тепер маю на дачі п’ять вуликів. Минуле згадую не раз. Із дитячих літ залишилися в пам’яті куплети пластунського гімну: «Гей, пластуни, гей, юнаки! Ми – діти сонця і весни, ми – діти матері-природи. До нас шумить зелений бір і всі поля довільних віль та ясні зорі, тихі води. Гей, пластуни, гей, юнаки! Життя – не жарти й не казки, а праця, бурі і незгоди. Гартуймо в нас юнацький дух, юнацьке гасло – воля й рух, і що нам лихо і пригоди?»

За матеріалом Птаха

  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *