Сьогодні свято Покрови

Покрова і козацька слава

 

Сьогодні свято Покрови, а в Україні ще — День захисника України, день козацької слави.
То хтось вельми добре придумав, щоб відзначати їх разом.
Звивається свиток часу з тихим шелестом, і в такі дні, як сьогодні, ми деколи чуємо той шелест…

* * * * *

Повіяв вітер степовий,
Трава вся похилилась.
Впав в бою козак молодий,
Дівчина зажурилась.

А був то хлопець молодий,
Його б тільки кохати.
Він впав, як той сухий листок,
Навік буде лежати.

Летить ворон з чужих сторон
Та й жалібненько кряче:
“Вставай, козаче молодий,
Твоя дівчина плаче!”

Заплаче мати не одна,
Заплаче й чорнобрива,
Бо не одного козака,
Сира земля накрила.

* * * * *

 

Чула цю пісню в такій редакції у нас на Берестейщині не раз, пізніше довідалася, що це пісня січових стрільців, і заміст «Впав в бою козак молодий» в оригіналі «Впав в бою січовий стрілець». Положивши руку на серце: хто у нас на Берестейщині зараз щось відає про січових стрільців? Але шелест справжньої історії живе в піснях, які стають народними… Щоб там не писали чи про щоб не мовчали «історики».
Взагалі то, великого значення ні писанина, ні мовчання «істориків», «філологів» — чи, назвемо речі своїми іменами, ідеологів — не мають.
Правда живе десь в іншому місці. Під своїм покровом. В чомусь, що змушує людей заховувати свою сутність і її частину — свою мову. В чомусь, з-за чого я, абсолютно нерелігіозна людина, йду до церкви в Прилуках, куди ходили мої предки, так часто, як тільки можу (до слова, престольне свято нашої церкви — Покрова).
Час тече, і все змінюється. Лад життя, мораль, сама людина. Новини, скандали, реклама, пропаганда, контрпропаганда — все це широким потоком щодня. Яскравим та різнобарвним.
Але — ловлю себе на думці, — що мені все це не так і цікаво. Та геть нецікаво.
Бо все воно без отого покрова, під яким криється сенс життя.
Мені здається, не підняти того покрова, поки не зрозумієш тих, хто був до нас. Молодого козака, його матір, його дівчину… Поки не спробуєш глянути на них не через будь які ідеологічні окуляри, а своїми очами.
Я буду виставляти тут, в рамках цього блога, свої оповідання — як, що були вже десь надруковані, так і нові. Написані українською чи в авторському перекладі. Свої спроби зрозуміти вічну тайну життя, зазирнути під покров. Намагаюся писати їх так, щоб у кожному слові була не одинка інформації, а хоча б трішки більше…
І почну з такого, де дія відбувається як раз перед Покровою.

 

 
Крови не повинно бути видно

Оповідання

 

Так казав той доктор, що лікував її мати. Повний, з пишними білими вусами, він відправив всіх з хати на подвір’я, але вона, чотирирічна дівчинка, вирвалася з рук батька та втекла. За рогом хати вона влізла на загату і бачила все через вікно. Доктор відкинув стару капу, якою була накрита мати. Навіть через крихітне віконце було видно, яка велика темна пляма крові розповзлася під нею, рухи доктора були обережні і спокійні, він погладив мати по руці, щось сказав їй, безсилій, розпластаній. Доктор згинав матері ноги в колінах і притримував їх однією рукою, поки другий, обтягнутою, як облитою, гумовою рукавичкою, щось мацав. Потім він мив закривавлену рукавичку на дворі, а батько поливав йому з кубка.

“Крови не повинно бути видно, — говорив доктор. — Чи з горла, чи з вуха, чи з дупи кров покажеться, чи з носа йде часто — треба їхати до лікаря. Щоб віте одразу мене покликали, то, може, в лікарні… А так … Післяпологове запалення — це, знаєте…”

Батько повіз возом доктора назад в Брест, а тітка Ганна, яку батько покликав посидіти з хворою і дітьми, накормила їх з братом. От цікаво, поки тітка Ганна жила не з ними, вона давала їм їсти, а потім, коли батько з нею одружився — ні. При мати їм з братом завжди можна було відрізати скибку від короваю хліба, який лежав на столі, а тітка Ганна робить на хлібі значки і так увиває у рушник, щоб вони не могли потайки взяти. Тільки своїм дітям дає. Батько привів їх — тітку Ганну і трьох її хлопчиків — через три місяці після смерті матері, як раз перед жнивом. А маленький братик теж помер. Батько жував йому м’якуш, увивав в чистеньку онучку, мочив в молоці і так давав смоктати, але братик помер. Труну з матір’ю несли шестеро, а труну з хлопчиком дядько Іван тримав під пахвою… На наступний день після похорону матері вона намовила старшого брата піти на могилки та розгорнути материнську могилу. Треба розгорнути, відірвати кришку труни, говорила вона, нехай мати встане, хай іде додому, тому що їм, малим, неможливо без неї…. Тоді вона нічого не боялася, ні могилок, ні мертвих. Тепер знає, що треба боятися — нечистої сили і лихих людей… Стара Савчиха, до якої за ці роки вона втоптала чорну стежку, навчила її, що потрібно говорити, коли з-за греблі раптом вискочить проти тебе чорт, і коли кличе в жито русалка, і коли зіткнешся десь з тілом без душі, що бродить по землі… “А проти злих людей немає замови, — казала Савчиха. — Ні замови, ні молитви. Треба тільки Бога просити, щоб тримав злих людей від нас далі”…

… А сьогодні перший раз впав білий мороз. І тепер стежка тверда та холодна-холодна. Босі ноги замерзли, аж шпари в пальці зайшли. Вона йде швидко, підбігом, ось уже і купа верб, за якою стежка повертає до Бугу.

“Баби, коханиї, несіте онучки засраниї, сім років не праниї”, — так кричить шматник, коли їде селом. Чому це згадалося? Вона ж свої онучки як раз буде прати.

Низькі хмари повзуть через Буг. Вони подаються ще темнішими від того, що на їх тлі тремтять червоні осики і сяють золоті осокорі. Напевно, буде сніг. Хутко Покрова.

На березі вона, не затримуючись, підібрала спідницю, розчепила шпильку, якою була защепнута сорочка, вихопила з-під себе складену вчетверо онучечку і, зручніше підібравши спідницю і сорочку, з розбігу скочила в річку. Від холодної води, що доходила до стегон, спочатку перехопило подих, а потім стало тепло. Вона засміялася і присіла.

Вона була сповнена молодістю, як повниться силою жолудь восени, як повниться водою річка весною. Боліли руки і спина, бо вчора вони з батьком цілий день молотили, тягнуло в низові живота, бо сьогодні перший день на сорочці, але і цей біль, і відчуття чистоти, яке з’явилося, коли вона вибралася на берег і обтерла ноги рушником, і гусячі лапки на шкірі, і дряпинка на долоні, що запекла в воді, — все промовляло: я жива, я сильна, я щаслива, я чекаю… Вона вправилася з чистою шматочкою, а забруднену кров’ю присіла помити. Чорна, з ночі, кров по краях, свіжа, яскраво-червона, посередині. Шматочка пливе по воді, тягнуться від неї димні смуги, в холодній воді червоніють пальці. Крови не повинно бути видно. Коли з неї полилося перший раз, вона злякалася, тому що подумала, що зараз помре, як тоді мати, але тепер вона вже знає, що той лікар говорив неточно: якщо ти дівчина — щомісяця ллється з тебе кров, як з рукава, а тобі хоч б що. Упоравшись, вона затиснула мокру онучечку в руці, щоб ніхто не бачив, і побігла додому.

Вітер, змішаний з синіми пасмами часу, підштовхував її в спину, забігши вперед, повівав в обличчя, а то забивався під спідницю. Вона бігла. Вона чекала.

Вона не знала, що прийде час — і чоловік скаже їй: “Ти моє серце”, — але це буде неправда. Не знала, що прийде час — і інший чоловік скаже їй: “Ти сука», — але і це буде неправда. Не знала, що життя направить до неї злих людей, і через гріхи і провини вільні і невільні проведе її від сили до слабкості, до старості. І льодяна, безмежна, смертельна самотність цієї землі відіб’ється в її очах.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *