УПА мога бути причетною до смерті розвідника ГРУ

Віктор Місіюк, Культура
25/08/2020, Leave a comment

Колишній командир 38-ї десантно-повітряної бригади можна бачити на масових акція демонстрацій у підтримку прозорих виборів та припинення ґвалту з боку правоохоронці у відношенні мирних демонстрантів. Навколо заслуженого десантника єднаються участники демонстрації з прапорами повітряно-десантних військ. За ним вже встигло закріпитись реноме миротворця: він закликає учасників не піддаватись на провокації, не порушувати правила дорожнього руху. 16 серпня Валерій Сахащик виступив посередником результативних перемовин між демонстрантами і керівництвом берестейського слідчого ізолятору №7 щодо можливості визволення з нього затриманих жителів міста. Після чого в міський пресі з’явилося інтерв’ю в якому комбріг повідомив кілька фактів про свого діда, серед іншого, що він “підло вбитий, коли пішов на перемовини з групою оунівців“. 

Головна вулиця села Гошево Дорогичинського району названа іменем місцевого уродженця Павла Сахащика. Як і багато інших фактів часів Другої світової війни, інформація про його життя та смерть широкий аудиторії невідомо. Те, що післявоєнні роки глорифікації ветеранів його ім’я залишилось поза широкою увагою виглядає дуже дивно. Тим не менше певні крихти у відкритих джерелах знайти можна. Досі в них не фігурувала причетність УПА до загибелі партизана.

Почнемо з загону до діяльності якого був причетний Павло Сахащик. Рішенням командування Західного фронту, який очолював генерал армії Григорій Жуков, в серпні 1942 року розпочато формування диверсійного-розвідувального загону для дій в тилу Вермахта. Командиром було призначено капітана Йосипа Топкіна, а комісаром старшого політрука Василя Цвєткова. Загін у складі 37 осіб десантовано трьома групами 6-8 вересня 1942 року в околиці села Велика Гать, яке в 1939 році включено до складу Телеханського району Пинської області. В грудні того ж року на каналі Огинського в районі села Валище командир загону отримав дуже важке поранення і за певний час був переправлений за лінію фронту. В травні 1943 року на базі загону був створений Оперативний центр Головного розвідувального управління, який очолив Григорій Ліньков, псевдо “полковник Льдов” заслугою якого була централізація мережі партизанських загонів. На цій посаді перебував до квітня 1944 року. Загін отримав кодову назву “25”. Заступником командира з політичної частини лишався Василь Цвєтков. Штаб загону перемістився в околиці села Тишковичі сучасного Яновського району. Територія діяльності, яка сягала Баранович, Лунинця, Кобриня була поділена на зони відповідальності. 

Найбільше місто регіону, Пинськ, потрапив до території за яку відповідав Павло Сахащик, Василь Сахневич і Валентин Чеснович. Навесні 1943 року йому вдалося втекти з Пинської в’язниці, але зумів вивести з неї групу в’язнів. Він також очолював Лунинецьку групу, який вдалося створити в місцевому гарнізоні підпільну мережу. При проведенні лунинецької операції діяв під видом угорського лейтенанта Шандора Ломбоши. Керував розвідопераціями в Янові, Дорогичині, Антополі. До розвідувально-диверсійної групи Сахащика, яка здійснювала збір інформації в околиці Янова входили Анатоль Шумак, Іван Кухта, Констянтин Бригадін, Костянтин Яроцький і Олександр Кухарчук з села Достоєва, а також уся родина останнього включно з його чотирнадцятирічним сином Миколаєм. Відомо, що до війни гошевець був членом Комуністичної партії Західної Білорусі. Був засуджений на судовому процесі 20 листопада вересня 1929 року разом із п’ятьма членами місцевої ячейки. Був депутатом Народних зборів Західної Білорусі. Василь Цвєтков у мемуарах писав, що Сахащик “спеціалізувався на особливих методах розідки”. “Про його сміливість і кмітливість ходили легенди” – згадував Андрій Михайлов. Павлу Сахащику доручали виконувати обовязки заступника командира загону, помічника командира загону. Здійснював загальне керівництво зі збору інформації. Доводилося часто ризикувати. Василь Цветков згадував ситуацію в середині лютого коли “Сахащик ледь не потрапив у пастку”. “15 лютого 1944 року його група повертаючись із завдання потрапила у засідку в районі села Тишковичі Яновського району. В нерівному бою розвідники загинули” – пише Михайлов. Про те, що він загинув в 1944 році каже й онук партизана. Хоча він міг й помилятись, бо “командиром партизанської бригади” він докладно не був.

В центрі Янова находиться братська могила в який серед 32-х учасників війни поховано Павла Сахащика. З інформації про похованих відомо, що народився він у 1909 році. Загинув 15 грудня 1943 року. Дата прописана в двох різних джерелах. Військове звання Павла Сахащика, згідно з тією ж інформацією – рядовий. А ось щодо сусіднього прізвища єфрейтора Миколая Сафонова існує розбіжність в одному списку дата смерті також 15 грудня 1943 року, в іншому 15 липня 1944 року. За інформацією авторів книги “Память” Дорогичинського району Павло Сахащик народився в 1910 році і загинув в грудні 1943 року в околиці Янова. Згадано, що він був партизаном загону імені Євгена Макаревича. Але окремої його біографії на відміну від інших партизан нема.  Нема навіть фотографії!

Чому про діяльність заступника командира дуже важливого партизанського підрозділу, пов’язаного з Григорієм Ліньковим, на його малій батьківщині так мало інформації? Одна з причин в тому, що діяльністю загону особливого призначення керувало засекречене Головне розвідуправління. Друга причина в тому, що в біографії розвідника могли бути факти, які не вписувались в магістральну лінію радянської ідеології. 

З точки зору історії Української повстанської армії інформація про смерть Павла Сахащика представляє особливий інтерес. З одного боку вона може бути не причетна. На упівців могли списати дії поліції, або, яку випадку з Борисом Лукашуком, внутрішні чвари. З другого боку відомо що в околиці Тишкович була база упівців. Відомо, що серед командирів упівців були колишні радянські партизани, місцеві уродженці добре знайомі з місцевістю. Але про діяльність УПА в околиці Мотоля в грудні 1943 – лютого 1944 року практично нічого не відомо, ні про місцеві загони, ні про рейдові групи. Відомо, що перемовини між обома партизанськими формуваннями мали місце. Під час них загинув Євген Макаревич. Є інформація, що після кількох кривавих випадків, якими закінчились спроби обох боків домовлятись призвели до зриву контактів. Отже можливість перемовин виглядає дивно, але виключати її не можна. Не менш вражаюче й саме місце бою – територія на який розміщався штаб спецзагону. У інформації Андрія Михайлов мова йде про загибель групи розвідників. Але де тоді поховані інші? Чи був одним з них Миколай Сафонов? Коли конкретно це сталося? За яких обставин? Хто командував групою упівців? Питань значно більше чим відповідей. Чому? Чому досі у поважних виданнях підготовлених за участю дорогичинського військово-історичного музею там, де мова заходила про Сахащика, ні словом не згадувалось про українських повстанців? Чому досі дослідники діють в межах окреслених радянською ідеологією? Чому історії Другої світової війни не розглядається крізь призму особистості, локальності? Зроблено немало, але великий шлях у осмисленні того чим була світова війна для Берестейщини ще попереду.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *