Хто такий Дуліб?

Серед сучасників немало любителів давнини. Але не кожен з них чув про легендарного князя Дуліба. Легенди нині не в моді. А ось у давні часи генеалогія народів з іменами предків, патріархів, була чи не центральною частиною образу минулого. Легендарні князі – типові герої середньовічних хронік та ренесансних історій. До одного з них, легендарного володаря долини Бугу, спробуємо  придивитись  більш детально за допомогою фундаментальної праці Федора Гілярова “Преданія початкового руського літопису” і грунтовної статті Олексія Кібеня “Ян Длугош, Русь як продовження Польщі і Дуліб, прародитель дулібів”. 

Хроніст

Вперше на сторінках широковідомих пам’яток середньовічної літератури легендарний Дуліб з’являється в дванацятитомній “Історії Польщі” Яна Длугоша (1415-1480). Перш за все, кидається в очі зв’язок князя з сучасними автору жителями Луцької землі – лучанами: “Дулібяни од князя свого Дуліба названі, тепер звуться Лучанами“. В латинському оригіналі текста цитата з польського перекладу книги повніша і закінчується так: “після названі Волинянами, тепер звуться Лучанами“. На думку сучасного дослідника Костянтина Анісіма прискіплива увага до Волині свідчить про те, що Длугош переписав певний фрагмент з невідомого волинського списка Новгородського чи Патріаршого літопису. Більшість вчених думає інакше: в ті часи автори хронік не лише копіювали, але й досить вільно інтерпретували джерела. Для автора “Історії Польщі” це дуже характерно, текст книги рясніє міфічними історіями та постатями.

Ян Длугош

Перепрацьований літопис

Якщо Ян Длугош користався відомим текстом Нестора-літописця, як у ньому з’явився князь дулібів? Хроніст реконструював його за анологією з легендарними Радимом і Вяткою, князями радимичів і вятичів. Скоріше за все, сам Нестор свого часу поступив таким же чином. Щоправда його спроба виглядала дуже органічно, бо в назвах обох племен виразно патронімічні закінчення, що про назву дуліби не скажеш. Зрештою, Длушош вирішив трансформувати не дуже в цьому сені зручне літописне ім’я в дулібяни.

Авторську інтерпретацію історичних фактів варто розглядати крізь призму  світогляду самого автора і тих подій, які були для нього важливі. До прикладу, історію східніх слов’ян Длугош схильний пояснювати на підставі добре знайомих йому топонімів Перемишльської землі, бо батьківщиною князя радимичів вважає Сян. Напрошується висновок, що такі села як давній Дулєбін, що находиться напівдороги від Сяну до Кракова в сусідстві з лемківським селом Воля Цеклинська, могли бути для хрониста доказом існування легендарного князя дулібів. 

Длугош був людиною свого часу. Назва бужани для нього була неактуальна, на відміну від волинян і Луцька, який завдяки польсько-литовському конфлікту став спадкоємцем Володимира і адміністративним центром Волині. Тому в Несторій формулі “бужане, зань съдять по Бугу, послъ же волыняне” хроніст заміняє бужан волинянами, а тих в свою чергу лучанами. 

Художній образ дуліба з торгівельної марки одноіменного видавництва.

Князь Побужжя – володар Волині

Історичну мантру Яна Длугоша переписували покоління різних авторів. Критичне ставлення до джерел і десакралізація монархії відвернуть увагу істориків від легенд, але позбутися їх буде не так і легко. Ділуб – перш за все володар великого регіону, пізнішої Волині. Цю думку повторив в статті про дулібів Теодор Нарбут (1784-1864): “Мав нарід той отримати назву од якогось Дуліба, начальника або свого протопласти, як пише Длугош, нічим не доказуючи, що здається невідповідає (?!) звичаям давніх слов’ян. Жили вони над Бугом, після перелилися в волинців“. І хоча в текстах вперто згадується Буг – як основна регіональна артерія, з XIV століття столиця регіону переміщається на схід, в басейн Прип’яті, в місто над Стиром. Тому для  Гауденція Пікульського автора книги “Успіх світу або універсальна історія”, що з’являється в 1773 році, ядро території легендарного князя пов’язане навіть не з воєводством, а повітом “Дуліб од якого Дулібяне а тепер Лучане тобто Луцький повіт“. Автор “Давньої Польщі” (1866) Михайло Балинський (1794-1864) у своїй книзі уникає згадки про Дуліба, але багаторічна літературна традиції міцно впливає й на нього, тому дулібів вчений пов’язує перш за все з жителями Луцької землі: “вільні і нікому не підлеглі лучани тобто дуліби, дулібяни“. 

Пам’ятник засновникам Києва

Суперник київського правителя 

Ян Длугош підготував для князя Дуліба зовсім не образ мудрого правителя. Князь згаданий разом із вождями племен, які, за Нестором, мали дикі звичаї, очолює трійку дикунів: “Дулібяни, і ті, що походили од Радима і Вятка, звичаєм диких звірів жили в лісі, допускали різні нечистоти, не маючи жодного сорому, гвалтували чужих і споріднених з ними жінок“. Дулібам у Другоша відведена роль, яку Нестор визначив древлянам. Ось тільки від назви останього племені складно утворити відповідне ім’я князя. Тому-то, очевидно, хроніст звернув увагу на сусіднє прем’я зі співзвучною назвою.  Історію про Дуліба від Длугоша через Матвія Міховського (його книга побачила світло в 1521 році) запозичив Матвій Стрийковський (1528). Він також харктеризує князів недвозначно: “ті народи руські, які з Родима, з Дуліби, з Вятка виводилися звіриним звичаєм жили в лісах, а з родичами без усілякої різниці і сорому, як кому подобалось, публічно злучались“.

Для перемоги необхідний суперник. Тому Дуліб став антиподом Кия, який нехтує нормами моралі і законом: “Покритий шкірою вбитого їм ведмедя, оточений тисячами диких своїх послушників, лютий Дуліб неодноразово нападав на селитьбу народу Києва, піддавав все мечу і полум’ю, і ​​люта душа його веселилася і кровожерливі уста його осклаблялись побачивши трупи, омиті кров’ю. Швидко потім ховався він в вертепах гір своїх і в галасливій радості тріумфував нелюдську лютість свою. Він упивався кров’ю полонених, і дикий, шалений крик радості його народу змішувався з ревом звірів пустельних, відбиваючись з шумом у віддалених дібровах.” Оповідання “Кий і Дуліб”, з якого взято цей опис, Миколай Греч визнав одним з кращих зразків російської прози. Написано воно першим російським романістом Василем Наріжним  (1780, Уствиця Миргородського повіту – 1825) і опубліковано в 1809 році.  Це класична драма. Герой повісті, ватажок диких дулібів, хоче одружитися з сестрою Кия, але його невгамована тваринна натура всіляко перешкоджає довірливим стосунками. Можна сказати, Дуліб не може переступити через себе, а Кий і його родина не хочуть втрачати свою людську гідність. 

Портрет Василя Наріжного

Легендарний Дуліб став втіленням племенної аристократії, без підпорядкування якої неможливо було збудувати централізовану державу. Симпатії народу врешті схилились до київських князів, а непокірний вождь змушений був накласти на себе руки. Завдяки персонажу, який втілює в собі усі негативні інтереси натовпу, розумний справедливий монарх має можливість виконати свою історичну місію – закласти підвалини правової держави. 

Київський васал

Як не парадоксально, але дика вдача князь дулібів не перешкоджає частині авторів вважати, що він міг діяти не з власної волі, а як посадовець або васал. Вертаючись до Стрийковського, варто згадати, що в нього браття-засновники Києва вже мають “під своєю владою немало інших князів, які за звичай у них були гетьманами“. Найвпливовішими васалами є трійка Радим-Вятко-Дуліб. Мартин Більський (1551) бачить в князі-гетьмані з Побужжя підданого Кия, Щека і Хоріва, якому брати дали землю для будівництва власного замку. Цю думку автор Хроніки європейської Сарматії (1611) Олександр Гвагніні розвиває в ідею про князя-містобудівника, який розбудовує досі безлюдні простори: “предки тих князів мали своїх князів яким роздавали порожні країни для будування замків, як то … Дуліба, од якого Дулібяни над річкою Буг, нині звуться лукане (?!)”. 

Інокентій Гізель

Іннокентій Гізель, автор “Синопсиса” (1674), який називають першим підручником з історії України, також називає  дулібського князя гетьманом київських князів, а ім’я пише на власний манір: “Дулепа, а от того Дулепяне над Бугом, иже ныне нарицаются Лучаны“. Цікаво, що автор етимологічного словника прізвищ Василь Ірклієвський виводить прізвища Дулепа, Дулбін, Дулиба од Дулеба, а якимось чином пов’язує з Данилом (?!).

Імператриця Катерина ІІ

В XVII-вічній копії Новгородського літописа з колекції Є.Барсова ім’я київського гетьмана змінилося ще більше: “Дупана, от того же Дулепаны“. Легендарний князь дулібів надійно закріпився і в пізніших, післяпетровських російських історичних нарисах. В них він сприймається як вірний слуга київських монархів. Автор книги”Ядро російської історії” (1715) Олексій Манкієв  висловив ідею своїх попередників в ідеалах абсолютизма: “князі мали за підданих інших князів, які в них були воєводами і полководцями“. Крім того, “Дулѣб, который владел над рѣкою Бугом” займає в нього конкретну позицію в державній ієрархії після Вятка і Радима. Для держави, організованої за “Табелем про ранги”, це не дивно.

За кілька років до того, як земля над Бугом увійшли до складу Російської імперії, історію про князя Дуліба переповіла в “Записках стосовно російської історії” (1784) імператриця Катерина ІІ. Цікаво, що книгу цариця писала для своїх онуків, майбутніх імператорів і великих князів.

В 1770 році великий любитель історії, філософ Михайло Щербатов висунув свою версію близькосхідного походження імен давніх князів. І вона ідеально підходить для написання раньої історії абсолютизму. Оскільки дулаб “на перський мові – коло, або казенне місце”, Дуліб мав би бути власником казеної землі, вірним слугою якогось правителя. 

Вежа в Новогрудку

Засновник перших міст

Цікаво, що у Длугоша Дуліб з’являється не сам, а разом із двома князями інших племен. На думку члена-кореспондента Національної академії наук України, історика Миколи Котляра це невипадково, оскільки цифра три у слов’ян вважалось магічним числом. Нова трійця якби повторює трьох-братів засновників Києва. Таким чином князь дулібів стає культурним героєм, який заводить лад, впроваджує цивілізацію … і не тільки під Луцьком. Єзуїт Юзеф Пажовський, який в 1759 присвятив новопризначеному новогрудському воєводі Юзефу Яблоновському написану ним в 1759 році історію міста, не знайшов кращої кандидатури на засновників міста від дулібських князів: “Заснований Новогрудок в Литві руськими дулібянами, які рід свій ведуть від Дуліба князя русів“. На думку автора столицю  Новогрудчини збудовано щонайменше в ІХ столітті (нагадаємо Ян Длугош поміщає Дуліба у VIII століття) для захисту місцевого населення від сусідів-ятвягів. Зауважимо, що написане це задовго до того, як Валентин Сєдов запропонував вважати дреговичів, які населяли Понімання, одним з дулібських племен, як на місцевих городищах була знайдена кераміка волинського типу, як фахівці заговорили про поширення на півночі веж волинського типу, як діалектологи виявили ізолекси, що свідчать про давні регіональні контакти з українськими говірками і т.п.. Після такого складно не погодитись з тим, що інтуїтивні інсайти варті уваги і можуть служити чудовим засобом активізації наукових дискусій, популяризації історичних досліджень. Тим більше, що, за оцінками вчених, це стосується від мільйона до кількох десятків мільйонів сучасних нащадків дулібів.

  • 22
    Поширили:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *