Шедеври з Велимчого

Про те, що прославиться на всю Україну ткацтвом,  Надія Яківна ніколи й не думала, бо ткати у селі колись вміли всі, та й тепер старші люди вміють, тільки ось за ткацький верстат рідко вже сідають.

А колись і доріжки на всю хату ткали, і рядна,  рушники та скатертини,  а ще раніше й одяг – сорочки, спідниці, передники тощо. Ткацький верстат на зиму встановлювали чи не в кожній  селянській хаті. Саме завдяки отому колишньому та українським костюмам По-лісся зразків кінця ХІХ – поч. ХХ століття й прославилась Надія Видрич, а також витканими костюмами у сучасному стилі.

Надія Видрич  не просто ткаля, а берегиня ткацького мистецтва. Вона знає, як впоратись із верстатом від самого початку роботи. А ще Надія пряде, вміє робити лляні нитки, що тепер мало кому під силу. А якщо тче костюми, то дотримується узорів, що символізують добро, достаток, здоров’я і мир.

У 2014 році  вироби Надії Видрич високо оцінили знавці народного мистецтва України. З того часу Надія Якимівна –  член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, а з минулого року  — вона вже почесний член цієї спілки.   Її визнали за високий професійний рівень, збереження та відродження традицій народного мистецтва по виду ткацтва. Берегиня з Велимчого брала участь у всеукраїнській виставці  «Кращий твір року Національної спілки майстрів народного мистецтва України – 2014»,  всеукраїнській поминальній виставці обрядових хлібів, яка відбувалася в Києві, в музеї Івана Гончара, всеукраїнському фестивалі ткацтва «Волинський серпанок – 2013», який відбувся у м. Радивилів на Рівненщині, у міжнародному мистецькому проекті «Етносвіт», який також проходив у Києві, у мистецькому проекті «Брила. Народне мистецтво у часі і просторі» — Луцьк та інших.

Вперше прославилась  тканими виробами Надія Видрич  шістнадцять років тому. Її дочка  Олена на той час була студенткою Київського університету культури, навчалась на факультеті фольклористики. І саме на її прохання мама вивчила техніку виготовлення старовинних поліських костюмів і стала їх відтворювати сама, насамперед для доньки, а пізніше – для  окремих неординарних постатей культури України.

Надія Якимівна розповіла, що із робою ткацтва знайома ще з дитячих років. Допомагала матері прясти, ткати доріжки, рушники, рядна. Тоді майже у кожній хаті стояв верстат і майже всі вміли ткати. Надя з великою охотою бралась за цю роботу. А ще пригадує вона, коли дівувала, то разом із дівчатами згуртовувались, сходились до якоїсь однієї хати, приносили із собою прядки і пряли. Приходили до тої хати на вечорниці й хлопці. Отак за роботою і веселились, і жартували, і закохувались.

Коли Надя вийшла заміж, то новозбудовану хату прибрала рушниками, килимами, ряднами, доріжками. Їх виткала візерунком, як мало хто вмів. Та на той час уже мало хто і займався цим. Уміла молода господиня і снувати, і навивати, і накидати та ткати, усю роботу від початку до закінчення. А що не знала, йшла до старших односельців і переймала уміння від них. Отак і підійшов той час, коли взялася за виготовлення по-ліських костюмів. Вони настільки гарні, з витриманими всіма візерунками і технікою, кольором і нитками давнини, що сподобались не одному фольклористові України.

– Коли дізнався мій викладач, заслужений працівник культури, професор Іван Синельников, що мій костюм – це робота моєї мами, – розповідала при зустрічі Олена Видрич – керівник фольклорного дитячого колективу, який функціонує у Пізнавальному центрі «Дитяча Світлиця»  в Києві, – попросив, аби виготовила вона такий же костюм для його дружини Валентини. А вона на той час була солісткою фольклорного ансамблю «Берегиня», керівник ансамблю «Куми». Я й погодилась попросити маму. Та льону тоді вже у неї не було. Але, почувши, над чим працює мама, льон стали зносити сусіди та родичі, хто скільки мав, витягуючи його з різних закутків. І тоді вже мама виготовляла нитки: це довга і марудна справа.

А у результаті тої роботи костюми ткалі з Велимчого носять багато фольклористів України. Надія Якимівна виткала і пошила для доньки і спідниці, і літники, і фартухи, і сорочки та ще і кибалки – спеціальний головний убір. Кожне вбрання оригінальне.

У перших костюмах Надії Видрич були всі учасники фольклорного колективу «Мальви», що у Києві, гурту «Кросна», лідером якого була Олена, солісти ансамблів «Байда» та «Берегиня», солістка Київської філармонії Тетяна Школьна, етноколектив «Даха-Браха». Нині у її костюмах – керівник проекту «Майстерня українського свята» Наталія Лещенко, солістка Українського академічного фольклорно-етнографічного ансамблю “Калина” Наталія Похилько, артист Київського ансамблю «Дніпро» Максим Бережнюк та інші.

Вбрання Надії Видрич є і у Парижі – у голови центру директорів при посольстві України у Франції.

У ці дні Надія Видрич знову за верстатом – тче українські сорочки для внуків, бо з тих, які виткала для них раніше, вони уже виросли і потребують нових. А нові  кращі старих, бо в майстрині вже  і практика більша, і  видумка, і знання символів ширше. Ці символи добра, любові, злагоди, здоров’я та миру  вкладає в кожен рядочок полотна, в кожен узор,  бо бажає лише добра і рідним, і чужим, для кого виконує замовлення.

Матеріал “Ратнівщина”

1 thought on “Шедеври з Велимчого”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 thought on “Шедеври з Велимчого”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *