Які прикраси носили наші прабаби

Виробляли прикраси місцеві ремісники-ювеліри, а також їх завозили з інших країн. Селяни купували намисто на ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Традиційні «коштовності» — коралі, бурштин, дукач, сережки тощо – збирали протягом десятиліть, передавали як сімейну реліквію від покоління до покоління.

Найбільш популярною прикрасою у ХІХ–ХХ ст. вважалось нашийне намисто із червоного коралу, яке називалось «коралі». У розмовній мові воно мало багато назв: «добре», «щире», «мудре» та «справжнє» намисто. Йому  приписували лікувальні властивості. Побутувала віра в те, що коли жінка здорова, то корали на ній мають червоний колір і гарний блиск, а коли захворіє, то вони біліють і блякнуть. Вважалось, що чим більше коралів на жінці, то її ніяка хвороба або «чари» не візьмуть.

Завозили коралі переважно із Венеції. Вони були різні за якістю, розміром, обробкою, відтінками. Більш дешеві коралі були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків (його називали «колюче» намисто).

Коли не було змоги придбати «щире» намисто, тоді  замінювали його на скляне. Воно було схожим за кольоровою гамою, та набагато дешевшим.

Дукачі

Дукач, або личман — це металева прикраса з прикріпленою монетою. Слово «дукач» походить від назви західноєвропейської монети «дукат».

Найпростіші в оздобленні дукачі називалися «личмани» — це монета, до якої приварювалося металеве вушко. Прикрасу часто носили на червоній стрічці або на низці намистин. Личмани були особливо розповсюдженими на Поліссі. Для виготовлення дукачів часто використовували срібні російські або європейські монети або медалі.

Поширеною практикою було прикрашати дукач коралами.

Звичайно ж, золоті та срібні дукачі — річ дорога. Її могли собі дозволити тільки заможні дівчата. Це зауважує також  український етнограф Олекса Воропай. На підтвердження він наводить рядки із  жартівливої пісні, що побутувала на Волині, в якій дівчина хвалиться перед парубком, що у неї —

«…батько багач,
Штири воли на оборі,
Ще й на шиї дукач..»

 

Фото: Центр дослідження і відродження Волині

Бурштинове намисто

Намистини вирізали гострим ножем і нанизували на мотузку або нитку із кінського волосся, розташовуючи їх таким же чином як і в кораловому намисті: більші намистини всередині, а менші — ближчі до застібки. Низки бурштинового намиста робили довгими— часто нижче середини грудей.

Намисто з бісеру та скла

Скляними різнобарвними намистинами — «стеклярусом» — дівчата інколи вишивали святковий  верхній одяг, переважно корсетки. Така вишивка надавала одягу особливої мальовничості.

До святкового вбрання обов’язковим елементом було різнокольорове – біле, жовте, зелене та інше скляне намисто різних розмірів. Фотоджерела кінця XIX — першої половини XX століть засвідчують повсюдне побутування таких прикрас.

Жінка відмовлялася від носіння намиста та інших прикрас в основному після 30 років, хоча в деяких випадках носили й до 40 років. Жінки похилого віку якщо й носили якісь прикраси, то у незначній кількості й темного кольору.

 

За матеріалом Наталії Фіть, Хроніки Любарта

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *