Як вивчали і викладали українську мову на Каменеччині

Вивчення  української мови на Каменеччині викликає цікавість тим, що вона залишається маловідомою як серед місцевого населення так і серед українських фахівців, які часто в першу чергу звертають увагу на територію України в своїх дослідженнях.

Найбільше українського населення на сьогоднішній день в Республіці Білорусь проживає в Берестейскій області, а саме на Каменеччині, не дивлячись на те, що район не межує з Україною. Переписи населення різних років, які проводились на території Берестейщини показують різні дані щодо національного складу. Часто такі цифри залежали від політичних чинників.

Так, за даними перепису 1897 року в Берестейському повіті проживало 218,4 тисяч людей, з яких українці складали 64,4%;

У польських переписах 1921 і 1931 років кількість українців не перевищувала 5-10 %.

На період з 1959 року по 1989-й кількість українців в Берестейської області за даними переписів варіювалося від 2,2% до 4.2%.

На сьогоднішній день на Каменеччині проживає найбільша кількість українців на Берестейщині – виходячи з даних перепису «Белстат» 2009 року, – 7,7% з 39 тисяч населення району.

Історія українського шкільництва на Берестейщині починається з часів Першої Світової війни. На той час сучасна територія Каменецького району входила в межі Берестейського повіту. Першими ініціаторами заснування українського шкільництва на Поліссі стали вояки 1-го Запорізького полку імені Тараса Шевченка, (які були просвітянами) і місцеві свідомі українці в 1917-1918 роках. [1,с.88]

Особливостями ситуації, в який робилися спроби організації освіти в Берестейському повіті були: наявність німецької окупаційної влади, яка не дуже співчувала українському руху; безлюдність територій, – велика кількість населення Західного Полісся перебувала у біженстві в Росії, і тільки починала вертатися; повоєнна розруха і бідність людей, при тому, що школи утримувалися виключно за громадський кошт. 

У 1920-1922 роках почали відкриватися національні школи з викладанням рідною мовою. Весною 1923 року за введення української школи активно виступали вчителя: Кух з с. Військая гм. Військая, Кучера з с. Хмелево гм. Турна, Шкута з с. Відомля гм. Турна, Шелоник в с. Миколаєво гм. Ратайчиці, Дронь з с. Ратайчиці. Підписи в підтримку української школи з

Берестейського повітів масово поступили до шкільного інспектора в Бересті весною 1923 року. Серед інших в той час подання склали батьки с. Підлісся гм. Турна, Миколаєво гм. Ратайчиці Берестейського повіту. 

Відомо, що Ряснянській двукласній загальній публічній школі, гм. Високо-Литовськ, з польською мовою навчання, діти національності руської/русинської мали гарантовану навуку материнської мови як предмету. 

В 1932 р. склали декларації по навчанню дітей українською мовою жителі Паліновки, Сюлок, Миколаєва, Жиличі, Ліпно, Гори, Білено, Ратайчичі, Дметровичі і Селяховичі. 

Після окупації гітлерівськими військами Берестейщини в 1941 році, територія Каменеччини поділилася на дві частини: найбільша з їх відійшла до Білостоцької округи Східньої Прусії, а невелика південна частка з населеними пунктами Вовчин. Стави, Новосюлки, потрапила до рейхскомісаріату «Україна».

Зі спогадів жителів згаданих місцевостей українськи школи були в селах Стави, Величковичі, Новосюлки. Жителька Став, Гладун Ганна Микитівна, 1935 року народження згадує, що вчила на пам’ять український віршик. 

Житель Величкович, Горось Володимир Олександрович, 1939 року народження розповідає, що підручники привозив зі Львова місцевий поліцейський. А в сусідніх Новосюлках за окупаційним часом закінчив українську школу його знайомий – Мартинюк Миколай, який отримав з рук німецького офіцера посвідчення про закінчення початкової школи. Так само з його слів відомо, що вчитель в цій школі був один. 

Окремо треба згадати діяльність просвітянина Григорія Омелянюка. Народився він в селі Лускали Каменецького району 30 жовтня 1908 року. Ріс сиротою, його батько загинув в 1917 році в Москві в час революційних подій в кремлі. Мати померла в 1919 році. 

В 1927 році закінчив місячні культурно-освітні курси в Бересті, по яких вернувся до рідного села і разом з побратимами-просвітянами Тимошем Малюховичем, Іллею Карпуком, Романом Сіренком, Антоном Курнецем створює бібліотеку-читальню, в якій з’являються перші тридцять п’ять книжок. Навколо читальні гуртується місцева молодь, і починають діяти гуртки: хоровий, танцювальний і художній. Проходять вечори, ладяться танці.

Такі самі бібліотеки, до речі, відкрилися в селах: Деменичі, Угляни, Вовковичі, Бордьовці.

В тому ж 1927 році Григорій Омелянюк був заарештований поліцією за недозволене проведення зборів молоді і був вимушений відсидіти два місяці у берестейській в’язниці. Арешт не охолодив його запалу. В 1928 році закінчує кооперативні курси і організовує в селі Військая кооперативну лавку «Селянська праця», яка діяла чотири роки.

Нова комуністична влада, яка прийшла на Каменеччину у 1939 році поставилася до українства досить толерантно. Так, в період з 1939 по 1941 рік працювали школи з викладанням української мови (серед яких продовжував свою педагогічну діяльність і Григорій Омелянюк) в наступних селах: Кощеники, Ратайчичі, Перковичі, Дем’янчичі, Шостакове, Тростяниця, Селяховичі, Олешковичі, Свіщеве і інших.

За спогадами самого Григорія Омелянюка, майже во всіх згаданих селах педагогі були місцевими. 

Григорій Омелянюк в 1940 році закінчує учительські курси і відтепер назавжди пов’язує своє життя з учительською працею. У 1940 і 1941 працює в Кощениках.

Випадково не попадає на фронт і війну переживає під окупацією. В 1944, коли проводилася масова мобілізація призовників з визволених територій, вийшов загад радянських влад не брати на фронт вчителів, а розпочинати навчання в школах. Так, Григорію Омелянюку пощастило пережити війну. Він знов взявся за шкільну працю. Робив в Кощениках, Свищевому. За спогадами його дітей,  викладав українською тільки прикладно два роки після війни, але за інформацією Георгія Мусевича Григорій Омелянюк навчав дітей української мові аж до 1950 року, коли викладання українською заборонив міністр внутрішніх справ Білорусі Цанава. 

Просвітянин з Каменеччини, Григорій Омелянюк, чи як його називали близькі люди – Гриць, дожив до 19 грудня 2003 року, берестейське кладовище на Плосці стало його посліднім притулком.

В 90-ті роки з ініціативи видатного спортивного тренера і відомого краєзнавця з Каменця – Мусевича Георгія Степановича було створено українознавчий гурток в школі селища Біловезький.

Селище з’явилося в Каменецькому районі в середені 80-х років 20 століття для робітників великого аграрного комплексу “Біловезький”. Немало тоді людей пріїхало з України. Серед їх була і Тимошук Олена Степанівна, – вчителька української мови за освітою.

Георгій Мусевич мав знайомих в Біловезькій школі і був обізнаний про національний склад населення селища і підняв питання про викладання української мови. В 1996 році зібралася група з тринадцяти дітей. В основному група складалася з приїжджих українців, але декілька дітей були місцевими, або і з російських сімей. 

Заняття мали більше розважальний характер, діти загально знайомилися з традиціями і культурою України. Сьогодні ситуація з організацією таких занять ускладнилася б, бо тепер потрібна програма, яка була затверджена Міністерством освіти Білорусі. В 90-ті роки педагог мав можливість особисто планувати свою роботу.

Адміністрація дала добро, бажаючи назбиралися, постало питання о навчальних посібниках. На допомогу прийшла українська громада з Торонто. Георгій Мусевич мав зв’язок з Союзом Українців Підляшшя, які, в свою чергу звернулися в Торонто. «Канадські» підручники дісталися дітям з Біловезького безкоштовно.

Приїзд представників Союзу Українців Підляшшя до Біловезького з метою навідування занять Олени Степанівни притягнув увагу районної адміністрації до українського гуртка.

Заняття проводились дві години на тиждень в шкільній бібліотеці, бо вільних помешкань не було. Як підсумок праці – проводилися відкриті заходи. З дітьми не було важко, бо більшість спілкувалася українською в сім’ї, правда, декілька так і не навчилося розмовляти, але читати вміли всі.

Після трьох років існування гуртку в зв’язку з новими посадовими обов’язками Олена Степанівна не змогла продовжувати вести заняття. 

Так само треба згадати ініціативу сільського кореспондента каменецької районної газети «Ленинец» (сьогодні «Навіны Камянеччыны») і жителя села Величковичі Горося Володимира Олександровича. Найближча школа в його місцевості знаходиться в сусідньому селі Новосюлки. Багату частину населення там складають приїжджі з України. На сторінках районної газети Володимир Горось заговорив про потребу вивчення української мови на Берестейщині. Його стаття знайшла відгук і зав’язалося полемічне листування з противниками цієї ідеї.

Але охочих віддати своїх дітей на навчання української мови не знайшлося: батьки школярів не бачили в тому перспективи і пріоритетом рахували засвоєння учнями звичайної шкільної програми. 

Тема навчання української мови в Каменецькому районі слабо вивчена, вона потребує окремої уваги і дослідження архівних матеріалів.

Поки, що не відомо, який період брати за початок українського шкільництва на Каменеччині, бо не відомо, чи були спроби тут викладання української мови в революційні часи, коли те робилося на всій Берестейщині, можливо, що така інформація ще буде виявлена в архівах.

Організація навчання української мови на даній місцевості проводилася крім прибулих ентузіастів, так само і місцевими жителями, що показує натуральність такої діяльності.

Важливо заховати пам’ять про тих людей, які працювали на ниві української мови на Каменеччині, яка для значної частини місцевого населення залишається рідною мовою. 

  • 13
    Поширили:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *