Як вчитель історії їздив у Львів

Віктор Місіюк, Культура
15/06/2020, 1 Comment

На сторінці Юрія Шевцова в fb опубліковано пост в якому згадано про берестейських українців. Українською тематикою автор цікавиться давно. Виявляється обізнаність в берестейських реаліях має родинне коріння.

Про Юрія Шевцова коротко не скажеш. Він політолог. Спеціалізується на теоретичних питаннях розвитку культури і політичних систем в регіоні Середньої Європи. Народився в селі Рясна Каменецького району Берестської області. У 1988-му закінчив історичний факультет Білоруського державного університету. Працював учителем історії в Бересті. 13 січня 1991 року брав участь в подіях у Вільнюсі. У 1991-1998 роках був науковим співробітником відділу історії і теорії культури Інституту культури і мистецтва Академії наук Литви. З 1994 по 1996 рік також працював викладачем Інституту політичних наук і міжнародних відносин Вільнюського державного університету. У 1995-1996 роках був керівником міжнародних програм мінського Центру стратегічних ініціатив “Схід-Захід”. У 1996 році став директором Центру європейських гуманітарних досліджень. У 1998 році був співробітником Політичного департаменту дублінського Трініті коледжу. У 1998-2005 роках Юрій Шевцов був директором Центру з проблем європейської інтеграції Європейського гуманітарного університету. У 2003 році – директор філії Білоруського державного університету «Центр інформаційних ресурсів і комунікацій». У 2008-2009 роках праюцвав представником швейцарського інвестиційного фонду AIL Structured Finance Ltd. в Білорусі. Директор мінського Центру з проблем європейської інтеграції, вкладач кафедри мовознавства та країнознавства Сходу факультету міжнародних відносин Білоруського державного університету, співробітник Центру україністики і білорусистики Московського державного університету. Входить до Науково-експертної ради Євразійської економічної комісії; експерт в Центрі політичного аналізу і стратегічних досліджень при партії «Нур Отан» в Республіці Казахстан. Працював у Росії, Казахстані, Киргизії, Вірменії, Таджикистані, Абхазії, Франції, Бельгії, Ірландії та Литві.

Юрій Шевцов є редактором інтернет-проектів “Чорнобильський часопис”, “Європейська інтерграція” і “Геополітика”. Автор книг “Об’єднана нація. Феномен Білорусі” (2005), “Нова історія: Голодомор” (2009), “Кримінально-виконавче право Республіки Білорусь” (2013), “Війна в Україні: Трансформація Європи” (2018). Рішенням Міністерства закордонних справ Франції в 2015 році  визнаний «людиною майбутнього».

Починається коментар з оцінки сучасної ситуації на Донеччини: “Ще трохи щодо України. Це, звичайно, добре, що ЛДНР знизили рівень боеготовності. Я так зрозумів вони домоглися свого: українські війська припинили обстріли.

Але взагалі то, що відбувається в Україні – це морок і жах. Націоналізм як технологія, її сенс, методи, завдання – це я добре розумію. Але емоційно не можу звикнути, що така розвинена велика країна виявилася захоплена цим примітивним конструктом”.

Юрій Шевцов в Москві в березні 2018 року

Для того, щоб проілюструвати знання теми автор переходить до власного досвіду: “Я ще пам’ятаю Радянський Союз і як це розвивалося в андеграунді там.

До речі, був у мене хороший епізод на цю тему тоді у Львові.

Це був десь 1988 рік. Рух вже виник і провів регіональну західноукраїнську установчу конференцію або з’їзд, але ще не проводив такий захід в масштабі всієї України”.

Подій які відбувалися до проведення у вересні 1989 року установчого з’їзду “Народного руху України”. Установчі сбори Білоруського народного фронту “Відродження” відбулися в червні 1989 року. А організаційний комітет першої берестейської української організації, Українського громадсько-культурного об’єднання Берестейської області, був створений лише 1 листопада 1989 року, а установчі збори пройшли аж 18 лютого 1990 року, тобто мало не через рік після описаних нижче подій.

“Я жив тоді в Бересті. І у нас почався деякий проукраїнська рух. Місцеві сільські діалекти ближче до української мови. На цій основі часом спалахує українська активність. В той момент це була група активістів, які стали збирати підписи під звернення до Москви ввести 10-річний перехідний період, а потім передати україномовну частину Берестейської області України.

Якраз збирали в селах, звідки мій рід.

Влада в прикордонній провінції проста. Їх стали пресувати. Не так щоб сильно. Комусь ділянку будувати будинок не дали. Когось ще так само по дрібниці притиснули. Але народ у нас з західно-українською ментальністю. Став озлоблюватися.

Я поговорив з ріднею. Бачу дійде до убійств.і буде ця озлобленість потім тривати десятиліттями.

Треба було прибрати саме джерело цього сепаратизму”.

В наступному фрагменті Юрій Шевцов згадує як виглядала реакція на підписання за ініціативою недавнього начальника виробничо-технічного відділу Будівельного тресту №8, пенсіонера Миколи Козловського листа “Про зміну статусу південної частини Берестейської області” 79 жителями села Козловичі і 24 жителями села Івахновичі Берестейського району. Села знаходяться на північ од Берестя. 22 грудня 1988 року лист скеровано на Пленум Центрального комітуту Комуністичної партії Радянського Союзу, до голови Президії Верховної ради Білоруської радянської соціалістичної республіки Г.Тарасевича та голови Президії Верховної Ради Української радянської соціалістичної республіки В.Шевченко, а також депутата од Берестейського виборчого округа академіка Г.Марчука. Звернення складалося з двох пунктів: “Офіційно владами визнати факт існування українського корінного народу в південній частині області” і “Для забеспечення нормального існування і розвитку українського народу в південній частині області необхідно змінити статус цієї території, приєднав її до Української радянської соціалістичної республіки, або часово, терміном на десять років, враховуючі встановлені давні і тісні економічні зв’язки, лишити в складі Білоруської радянської соціалістичної республіки в якості Української автономної Берестейської землі; через десять років провести референдум по визначенню остаточного статусу цієї землі“.

Далій Юрій Шевцов згадує свою поїздку до Львова на тлі давньої історії комуністичного руху:

“Я поїхав до Львова.

Там було цікаве ліве комуністичне андеграундное рух. Мабуть, корінням з традиції КПЗУ. Компартія Західної України. автономія в рамках Польської компартії міжвоєнних часів. Такий спеціфічнивй націонал-комунізм. А я з сім’ї членів КПЗБ. Це ще одна автономія Польської компартії того часу. Вони підтримували відносини один з одним.

Загалом, місцеві ліві провели мене по всіх основних андеграндним групам, які були тоді у Львові”.

В міжвоєнний час серед членів Комуністичної партії Західної Білорусі, або  “націонал-комуністів” як називає їх Шевцов було чимало берестейських українців. Українська була однією з мов підпільної літератури компартії, транспорантів. Варто згадати те, що серед локальних лідерів Комуністичної партії Західної Білорусі були українські поети Олександр Гаврилюк, Михайло Гротт, просвітянин Василь Ласкович, сельробівці Захар Чайковський, Ілля Мацюкевич, Гнат Сидорук і інші.

Перебуваючі у Львові Шевцов зустрівся з Чорноволом, який запросив його на таємне засідання “Руху”.

“Одна із зустрічей була з В’ячеславом Чорноволом. Це був дуже авторитетний український націоналіст. Мабуть, навіть ключовий.

Він тільки-тільки вийшов з багаторічного ув’язнення. Жив в комуналці. І пам’ятаю ми з ним всю ніч проговорили. Так заговорилися, що випили тільки по 50 грам коньяку.

Він запросив виступити на зборах їх керівного органу західноукраїнського Руху“.

Як відомо, В’ячеслав Чорновіл повернувся з ув’язнення в травні 1985 року. З весни 1988 року у Львові стали проходити масові політичні мітинги опозиційні до програми Комуністичної партії Радянського Союзу душею яких був недавній політичний в’язень.

В’ячеслав Чорновіл

“Пам’ятаю вони боялися Комітету. Там у них були якісь вбивства і вони вважали, що цей Комітет. Пам’ятаю, вели якимись стежками на те засідання. І перебіжками. Якісь корчі були. Дерева, хоча і місто. Загалом, западенські традиції у всій красі.

На самому засіданні було чоловік 80. Вони кричали. шуміли. лаялися. Проявляли активність. Приблизно як зараз в Раді. Чужий мені стиль, але вони так люблять.

Але коли Чорновіл представив мене всі замовкли. Він сказав просто: послухайте молоду людину з Берестя.

Я хвилин 20 говорив в абсолютній тиші. Потім вони хвилин 20 кричали, лаялися, проявляли активність”.

Що це були за збори зі спогадів уявити складно, але захід був достатньо масовий. Тому має лишитись чимало свідків, які можуть згадати наскільки повно і докладно виступ Юрія Шевцова. Сам він пише про нього так:

Я сказав дуже просто: так – це укарінскій мову. Але люди вважають себе білорусами. Якщо ви самі звідси зі Львова не зупините украінський сепаратизм там ми відповімо не білоруським сепаратизмом в Чернігівській області в білоруських селах. Ми підтримаємо ятвязьких рух на західному Поліссі. А три чверті території цієї Єтвизі – це Волинь. По суті, це стане глибокої існтитуціалізаціею Волині. І тоді ви отримаєте розкол західної України на Галичину і Волинь, але в більш глибокій формі. Доведеної до перевтілення волинської ідентичності з регіональної української в  ідентичність особливого іншого народу.

І гаплик тоді всій вашій українській ідеї. Будете воювати з ятвягами. На Київ сил не вистачить.

Тоді у нас йшов ще підйом й цього незвичайного мало кому відомого національного проекту”.

Одним з ключових моментів промови стала тема ятвязького руху. Публічно про нього було заявлено вперше 28 травня 1988 року в додатку до комсомольської газети “Чырвоная змена” під назвою “Балесы Полісься”.  Ятвязьский рух позиціонував себе як представник західнополіського етносу, до території якого Микола Шелягович включив простір од Овруча на сході до Білої на заході.

“Чорновіл і ті люди вміли мислити такими категоріями. Вони зрозуміли, що так і буде.

І обрали Київ.

Українські сепаратисти з-під Берестя були оголошені агентами Комітету державної безпеки. З ними заборонили всі контакти рухівських структур. Там був цілий ряд заходів. У цій критичній ситуації вони спрацювали.

А потім в Білорусі прийшов Лукашенко і держава стала сильною. Необхідність у таких тонких схемах відпала”.

Тема взаємовідносин першої берестейської української організації з Народним Рухом України мало досліджена. Коли між ними були встановлені контакти складно сказати. Відомо, що 1990 році представники організації брали участь в двох крайових конфренціях і другому з’їзді “Руху”. Чи справді політичними кулісами мали місце концептуальна торгівля територіями, конспірація, пошук агентів і заборона на контакти з берестейцями? Цілком імовірно. Приклад “тонкої схеми”, як називає Шевцов ятвязьку ідею, політолог приводить для того, щоб продемонструвати як впливали певні аргументи на рішення керівництва українських організацій:

“До чого я говорю: український націоналізм може бути відповідальним. Я це бачив. Вони можуть приймати раціональні рішення і дотримуватися їх. Але те, що зараз відбувається навколо Донбасу, і взагалі з розвитком України – це щось ірраціональне. Це не зовсім український націоналізм. Тут щось негативне ще.

Український націоналізм був домовоздатний. З ним можна було запобігати таким конфліктам, як на Донбасі”.

Під постом є невеликий обмін думками. В одному з коментарів на тему Берестейщини політолог додає: “У випадку з українським націоналізмом на Поліссі вдалося знайти потрібні інструменти і він не є небезпечним. Але ж природа у нього залишилася колишньою“. 

Текст Юрія Шевцова, з урахуванням суб’єктивності оцінок автора, важливе свідчення умов в яких виникла перша післявоєнна українська організація на Берестейщині і актуалізує питання досліджень маловідомих регіональної історії перших років Перебудови. Хочеться вірити, що інші учасники тих подій їх також прокоментують.

  • 38
    Поширили:

1 thought on “Як вчитель історії їздив у Львів”

  1. Володимир Дмитріюк сказав:

    Нпдзвичайо інтересна стаття, а тема її мабуть не є поширена в Україні та в діяспорі. Буду шукати публікацій про всі тут заторкнені події та відношення їх до сьогодення.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *