Як писав Фальківський: Поклонюся я низько житам

Одним з могутніх образів ліричного періоду творчості Дмитра Фальківського є образ Блудного сина. Критики по різному оцінили його. В Радянському Союзі в ньому побачили поступку буржуазній селянській натурі, асоціальне милування природою, іншими словами “символізм”, “сентименталізм” та “занепадництво”. На еміграції в цьому образі вбачатимуть каяття Фальківського за службу на користь більшовиків і криваву службу в Надзвичайній комісії, розчарування в зробленому виборі. 

В 1955 році в Нью-Йорку була опублікована книга Богдана Кравцова “Обірвані струни”, в якій автор звернувся до біографії поета. Автор вважає, що радянська критика, а за ней й влада не змогла вибачити єсенинський “ухил”:

Разом з Влизьком у січні 1935 року розстріляно і Дмитра Фальківського. Син бідняка — цегельняного робітника з Кобринщини на Поліссі — з молодих років включається до революційного руху, відбуває три роки в Червоній армії, служить за власним признанням в Чека (“я теж косити мушу в ім’я майбутнього врожаю” — вірші із циклу “Минуле”) і розчарований вертається до свого Полісся, до “туги сіл”, до далеких рідних обріїв. Фальківського цькують, виклинають, закидаючи йому єсєнінські мотиви і мінор, і вимагають від нього (Яків Савченко і Дмитро Загул — пізніше теж ліквідовані!) “перебороти в собі ветху і струхлявілу психіку старомодного співця “сільських красот” і “не блукати в чужих настроях і печалях”. Фальківський змагається, пробує відкупитися спогадами про колишні діла й бої, але вислід неминуче один: процес і розстріл. 

Юрій Лавриненко взявся осмислити зміни, які відбулися з поетом в пізній період його творчості, в момент виразного дозрівання більш загально, але також через тему протеста. Ця оцінка важлива тим, що не можна не зауважити. В своїх пізніх творах поет звертається до теми поліського села. Своїми розважаннями Лавриненко поділився в книзі  “Розстріляне відродження”, яка побачила світ в 1959 в Парижі: 

Тікаючи від брудного бюрократизму і бездушного машинізму радянського міста, Фальківський повертається до … свого життя, до села, природи, до рідного Полісся: Поклонюся я низько житам: — Ви простіть мене, блудного сина.”

Подібним чиному ставився до творів лепесівського віщуна один з провідних авторів української літератури ХХ століття Яр Славутич. В 1950 вийшла з друку його праця “Модерна українська поезія”. В ній він робить акцент на поліських текстах, наближаючі нас до розуміння ваги його славетного “Очерет мені був за колиску”:

Дмитро Фальківський (1898 — 1934) — поет, замітний своїм суто поліським регіоналізмом. Одначе щирий лірик романтичного забарвлення, що „серця не міняв на мідяки”, що „вмів співати просто”, що „кожну кому. . . напоїв теплом”. I про те, що замолоду служив енкаведистом і мав не один гріх на душі, говорив, бо збагнув облудні дії московських большевиків. Для зразка його торчости наведемо уривок: Поклонюся я низько житам: — Ви простіть мене, блудного сина … .”

Дмитро Фальківський добре відчував вічний борг Людини перед коріннями, матір’ю, рідною землею. Цій вічній присвятив цій темі свій вірш “Та й піду-ж я за місто, в село”. Питання які ставить Фальківський цілком філософські, бо з минулого тчеться майбутнє, воно служить відправним пунктом для виправлення сучасних помилок. Минуло просто необхідне майбутньому, як натуральне поверненя до дому, до основ будного сина. В футуристичний, доекологічний період його сентиментальна історична  свідомість могла бути незрозумілою для апологетів модерністських течій. Але своєю щирістю та родинністю вона близька кожній людині і з часом стає все більш актуальною. Чи нема нині підстав говорити про “чуже” місто? Звичайно, є! Чи в стані людина зробити його більш гуманізованим, свійським? Звичайно, так!

Та й піду-ж я за місто, в село,
Там, де межі здіймаються круто.
Там, де вітер сухим помелом
Замітає шляхи позабуті.

Поклонюся я низько житам:
 „Ви простіть мене, блудного сина,
Що я вас проміняв, прогадав
На сирени, на брук, на машини…

Проспіваю я пісню весні:
„Гей, ти весно! Розпатлана весно!
Заплету в твої коси пісні,
Пов’яжу із квіток перевеслом.

Проспіваю про гамір машин,
Пригадаю минуле з болем.
Розкажу, що в селянській душі
Не умруть ні волошки, ні поле…

Як закапають сльози з очей,—
Упаду я на лан соковитий,
Пригорну до сухотних грудей
Зеленаве у кучерях жито.

Кожен колос обмию в сьлозах.
Обцілую цілунком журливим
І намистом розсиплю слова
Про життя, про своє, про бурхливе.

Позбирають намисто вітри
І нанижуть одне до одного…
Я-ж вернуся ізнов до вітрин,
Я-ж вернуся до міста чужого.

 

 

  • 4
    Поширили:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *