Табір смерти

До 100-річчя винищення українських полонених та інтернованих в таборах Берестейської фортеці в ході польсько-української війни в Галичині та після неї.

Пам’ятаймо: пам’ять це і форма справедливості!

 

Публікацію підбірки матеріалів 1919-1923 років (нижче подаю максимально оригінальний текст та відповідні світлини) по темі присвячую пам’яті тисяч жертв варварського винищення українських полонених та інтернованих в таборах Берестейської кріпості в ході польсько-української війни в Галичині (широкомасштабні бойові дії велися з 1.11.1918 по 17.07.1919) та після неї. Адже минуло сто років від тих трагічних подій. Треба донести світові, і в першу чергу до українців, відомості про цю страшну і трагічну сторінку нашої історії. До речі, мій дідусь, Іван Ілліч Одовічук, пережив Буґшопи, в які потрапив 28 липня 1919 року (в різних джерелах його названо по-різному: Бугшопи, Буґшопи, Буґ Шопа, Буг-Шопа, Шопи-Буг, Бугошоп, Bug-schuppe, Bugschuppen, Bugshopi, Bugszopy, Буг-шуппе тощо). Свідчення тодішнього бойового поручника Української Галицької Армії Івана Одовічука (наведені нижче) та покази його побратимів, опубліковані в 1919-1921 роках у виданні Уряду Західно-Української Народньої Республіки «Крівава книга» беззаперечно і достовірно документують злочини польських шовіністів-катів щодо українських полонених та в’язнів цього «табору смерти».

Наразі «офіційна» Польща хоче «забути» окремі, особливо ганебні для себе («табір для полонених в Бересті Литовськім — це гидь, це ганьба для польської держави» (варшавський «Роботнік», №339 від 16 жовтня 1919, стаття «Табори полонених») сторінки польсько-української війни 1918-1919 років. Наразі польські урядовці «нічого не знають про ці жахи». Свідків майже не залишилося, а їх нащадки «все забули». Архівісти теж «все втратили». Громадськість стійко мовчить. Вибачатися відповідно ніхто і не думає. Зокрема, Archiwum Akt Nowych w Warszawie, Centralne Archiwum Wojskowe, Archiwum Ministerstwa Obrony Narodowej та Archiwum Głównego Akt Dawnych w Warszawie  ніякої інформації про перебування мого дідуся, Одовічука Івана Ілліча, у таборі в Буґшопах мені не надали. Ось така однобока і вибіркова у декого історична пам’ять.

З науковців ґрунтовно і послідовно розробляв тему українських полонених та інтернованих в таборах Берестейської фортеці відомий дослідник військової історії України доби Української революції Омелян Вiшка. Його монографія «Brześć Litewski. Obozy jeńców i internowanych (1919-1921)» побачила світ в 2010 році у торуньському університетському видавництві . Ця наукова праця, написана лаконічно, у науковому стилі, без зайвих емоцій. Майже на кожній сторінці є посилання на використані джерела, а наприкінці книжки — низка документів і фото. В роботі проаналізовано історію всіх одиниць, що функціонували в Берестейській фортеці з 1919 до 1921 року. Західним українцям присвячений четвертий розділ під назвою «Полонені з УГА в Бересті-Литовському 1919-1920». Автор детально дослідив і описав долю українців, які потрапили в цей табір і перебували там з липня (мій дідусь потрапив 28.07.1919) до кінця 1919 року. Переклад видання українською мовою став би проривом у вивченні однієї з найтрагічніших сторінок визвольних змагань та боротьби за державність України.

Згідно інформації керівництва «ГУ «Мемориальный комплекс «Брестская крепость-герой» від 12.09.2019, яку надано на мій запит, відкривати експозицію до 100-річчя винищення українських полонених та інтернованих в таборах Берестейської кріпості в ході польсько-української війни в Галичині та після неї вони не планують. На жаль, сьогодні в Бересті нема жодних пам’ятників чи знаків на братських могилах вояків Української Галицької Армії. А їх близько десяти тисяч! І це однозначна поразка польської та української національних дипломатій!

Тобто й надалі вшанування пам’яті десяти тисяч закатованих на території Берестейської фортеці українських патріотів залишається справою небайдужих істориків, громадських активістів, зацікавлених пошуковців та ентузіастів краєзнавців з України, Польщі, Білорусі тощо (до речі, даний допис прошу вважати моїм скромним вкладом в цю святу справу). Невелика група краєзнавців з Берестя (знаю з них Віктора Місіюка) вже кілька років веде пошуки місця поховання вояків Української Галицької Армії та інших ув’язнених в фортеці. Але, на жаль, встановити місця основних масових поховань поки не вдалося. Знаний поет з Вінниці Мирослав Петрович Вересюк, дідусь якого, Федір Семенович Вересюк, пережив страхіття польського концтабору для українців в Берестейській фортеці, в 2017 році сформував електронну петицію з пропозицією на державному рівні провести відповідну роботу та відшукати місця поховань закатованих українців та встановити пам’ятні меморіальні знаки. В першу чергу такий знак мав би бути встановлений в Берестейській фортеці, де діяв найбільший і найжахливіший концтабір і де було знищено десять тисяч українців. Цю петицію він вже двічі викладав на офіційному інтернет-представництві Президента України. «Та на жаль її підтримало лише 98 душ! Ось так ми бережемо пам’ять і ставимось до тих хто боровся за свою державу! Дуже красномовно! Гірко і боляче!», — резюмував її автор два роки тому. Цілком підтримую пана Мирослава в тому, що «ця маловідома сторінка нашої історії не повинна бути забута. І не треба оглядатися на поляків. Вони про це теж повинні знати. І їм є теж за що вибачатись перед українцями». Ніхто і ніщо не повинні бути забуті. Але головне щоб це не повторилося — ніколи і ніде.

Ярослав Одовічук, 18.09.2019

 


Іван  Одовічук

Табор інтернованих і полонених в Берестю Литовськім

Найстрашніщий за усіх це табор в Берестю Литовськім. Табор міститься в старій, страшній вже своїм виглядом тюрмі з часів московського царату, і в т[ак]. зв[аному]. Шопи-Буг, дряхливих, примітивних бараках, які підчас війни служили австрійській армії за склад саперського матеріялу.

Відносини в берестейськім таборі страшні. В твердині харч недостаточний, недоварений, без соли і непоживний. Що дня вмирає близько 20 людей. Санітарні відносини нечувані, — хворі, навіть з заразливими недугами, лежать біля здорових. Полонені, знаючи, що волі не так скоро їм діждатися, благають смерти, щоб тільки скінчити ці муки. Відділ для старшин не кращий за инших. Без води, кімнати нехарні і вогкі, воздух гнилий аж дусить. — Одного разу заїхала до табору в Берестю місія американського Червоного Хреста, щоб розглянутись в тутешніх відносинах. В імени усіх полонених виступив один старшина, та жалівся на страшне положення і муки, які переходять полонені в цім таборі. Вислідом цеї жалоби було поліпшення харчу на протязі одного тижня. Та польські жовняри кріваво пімстилися на згаданім старшині. Вони його так довго били аж ціле тіло купалося в крови, а опісля горючі рани посипали сіллю, — «щоб задержати кров». На пів мертвого кинули ще й до рова. Що опісля з старшиною сталося, годі було дізнатись.

Про відносини в Шопи-Буг росказує б[увший] полонений український старшина І[ван]. О[довійчук]. ось що:

«До Берестя ми приїхали 23-го липня. Нас не хотів приняти задля браку місця жаден другий табор — ні в Варшаві, ні в Іван-городі, ні в Щипюрні, ні табори в Познанщині, отже відставлено нас до новоназначеного табору в Берестю т. зв. Шопи-Буг. Ця шопа, це комплекс довгий на 200, широкий на 150 кроків. На нім стоять 2 більші й 1 менша шопа, які служили за австрійських часів на склад саперських матеріялів, отже бараки є голі, без долівки; без провітру й вікон. Стоять вони над самим берегом Буга. Перед першим малим бараком є лятрина, призначена для цілого табору. Перша шопа поділена на дві частини. Одна призначена для офіцирів, друга на шпиталь. Дві дальші призначені для мужви. На цім окрайці землі сидить збита маса 5500 людей. Сидять всі просто один другому .на шиї. Прохід немислимий, бо колиб вийшли з бараків всі нараз, то не сталоб місця. Воздух страшний. Ми просили команданта табору польського підпор. Зборовського зі Львова, щоби усунув нас, з нашого бараку, який находився на 3 кроки від лятрини, але безуспішно, Страшніщою звірюкою, в людськім тілі його помічник — польський підпор. Бренер. Води чистої нема ніде. Табор увесь обснований дротом. Тому приходиться пити воду з Буга, яка в цім місци занечищена калом й відпливами з лятрини. В бараках нема жадних прич до спання ані клаптика соломи. Усе спить покотом на сирій землі. Раз зявився в таборі комендант твердині ген. Шамота. Ми прохали його о полегшу, на що він відповів: “Будьте вдоволені, що живете! Ви пощо билися? Коли вам зле, то здихайте й так!…” І справді гинуть наші люде в тім пеклі скорше, чим мухи. Перш усього від голоду. Їсти дають два рази на день. Рано тепла вода звана чорною кавою, після полудня горохова зупа. Та зупи дають так мало, що половина арештантів не дістає нічого а друга половина хапає немов звірята по пару горошків прямо в рот. Як ми прийшли до табору, всюди ще зеленіла трава й листя не деревах. Тепер з них ні сліду. Люде повискубували траву зі землі й пообривали листя з дерев та поїли. Всі повиснажувані, ходять немов живі трупи зі западеними лицями й очами. Багато вже обезсилених до такої ступені, що не може піднятися з барлога й тільки серед мук жде на смерть, як на спасенне. В таборі царить страшна епідемія тифу, горячки й червінки. Денно вмирає приблизно 50 людей. Нема жадних ліків ні лікарської опіки. Між полоненими є 2 наших медиків та вони безсильні. Одно, що роблять — це переносять найтяще хорих до т[ак]. зв[аного].  шпиталю, який віддалений від других бараків на кількадесять кроків й тут хорі догасають. По таборі ходять польські жовнярі й побивають тих напівживих трупів в лахміттях нагайками. Всюди роздаються проймаючі крики божевільних, яких ніде не вивозять. Решта сидить по кутках на пів гола й безвпинно оббирає себе з насікомих, якими люде обсипані немов порохом. Справді картина гідна уяви Данта. Раз прийшов оглядати наш табор якийсь французький полковник та Поляки сказали, що ми більшевики, отже він не хотів з нами говорити, махнув тільки рукою й пішов. Також сповістили нас, що має приїхати до Берестя американський делєґат Морґентав. Ми виписали роспучливе письмо до наших американських земляків з проханням о поміч, о білля, але чи воно дійшло їх рук не знати, бо письмо пішло до таборової канцелярії, яка певно його знищила. Нема сумніву, що коли наші представництва й культурна суспільність світа не вступляться за нещасними жертвами польських кровопійців, то до 2-ох місяців не остане живим в таборі ні один чоловік».

В наслідок інтервенції американської місії табор цей мав бути розвязаний, та Поляки знехтували, як звичайно, цей крок американських представників і табор істнує далі і далі тисячі неповинних Українців переходить пекольні муки, які завдають їм польські «пацифікатори» Східної Галичини.

В берестейськім таборі згинуло за час від 27. липня до 4. вересня 1919 р., себто за 38 днів з голоду тифу і побоїв 724 приміщених там Українців.

 

[1-й том «Крівавої книги», розділ 2-й «Арештування, інтернування, знущання, табори для полонених і інтернованих», підрозділ «Табори інтернованих і полонених», глава 3-я «Табор інтернованих і полонених в Берестю Литовськім».

Тут особисті дані свідка приховано. Тому найімовірніше, що він їх дав в 1919 році письмово ще перебуваючи у польській неволі (можливо в іншому таборі). Пізніше (в збірнику «Траґедія Галицької України. Матеріяли про польську інвазію, польські варварства і польську окупацію Східної Галичини та кроваві роки 1918, 1919 і 1920». Зладив і упорядкував О. Мегас. Вінніпеґ, Ман., 1920, стор. 85-87) автор уже подає особисті дані Івана Одовічука та його звання.

Максимально оперативна поява «Крівавої книги» вже в 1919 році дозволила пришвидшити звільнення тисяч бранців, а багатьом взагалі врятувала життя.]

 

 

ПРИМІТКИ

 

Іван Ілліч Одовічук (народився 14 липня 1895 року, с. Балківці Серетського повіту Герцогства Буковина Австро-Угорщини (тепер Румунія, повіт Сучава) — помер 10 грудня 1971 року, м. Тячів Закарпатської області України) — відомий український громадський, політичний, правозахисний, культурний та освітній діяч Мараморощини в 1930-50-ті роки (головно Сигітщина та Затисся в міжвоєнний та ранній повоєнний періоди). І. Одовічук переніс всі страхіття та біди двох світових воєн, Перших визвольних змагань та боротьби за державність України в лавах військових формувань ЗУНР (бойовий поручник УГА), Других визвольних змагань (бойові поразки, поранення, голод, холод, хвороби, зради, оточення, полон, інтернування, арешти, депортації, репресії та залякування, позбавлення батьківщини, розрив з родиною, втрати рідних та товаришів, невдачі в справах тощо).

Щипйорно (Szczypiorno) — село Каліського повіту, Великопольського воєводства Польщі.

Івангородска фортеця (польскою Twierdza Dęblin) — фортеця XIX віку біля польського міста Демблін, при впадінні річки Вепрж у Віслу.

Пояснення маловживаних слів та виразів:

шопа — сарай, покрівля, накриття;

лятрина — яма для фекаліїв в таборах;

мужва — селяни;

розпука — безнадія, відчай;

червінка — дизентерія (кривавиця) та(або) черевний тиф; тиф — тиф плямистий (висипний).

 

* * *

 

Табори полонених і цивільних інтернованих

 

Польські табори для українських полонених жовнірів і цивільних інтернованих, справедливо названі «таборами смерти», се найбільший насміх над європейською культурою і вічна ганьба воскресшої Польщі.

Будучий історик з почуванням огиди писатиме сю сторінку історії польського панування, яка малюватиме українське пекло з перших років істнування вільної польської держави. А для українського народу девять місцевостей з таборами, а іменно: Домбє, Вадовиці, Бугшопи біля Берестя, Пикуличі, Яловець біля Львова, Стшалково, Стрий, Ланцут, Тухоля, і три місцевости, де були робітничі компанії, а саме: Модлін, Демблін, Сєрадз, а врешті Вісніч, головна тюрма для. цивільних інтернованих, будуть такими святими місцями, як Голгофта є святою для кождого христіянина.

Ніодно з названих місць смерти не відповідало своїм уладженням найпримітивнійшим вимогам уладження арештів для розбищаків. Ні в одному з названих місць, ні прохарчування, ні санітарні умови, ні поведения нагляду не досягали хочби в части рівня найстрашнійших російських тюрм. Усіми своїми умовами вони змагали до сего, щоб вигубити до нащадку кращу частину нашого громадянства і зробитися могилою визвольним змаганням українського народу.

Та найсумнійшою згадкою запишеться в памяти нашого народу табор в Бугшопах біля Берестя, де на протязі двох місяців, себто від 20. липня до другої половини вересня 1919 р. вимерло 4000 наших старшин і стрільців. Про умови життя в названому таборі годі й писати, бо всякий опис буде блідий і буде насміхом над жахливою дійсністю.

Сей табор швидко звинули, щоб зберігти життя бодай одної частини людей. …

……………………………………

Коли скажемо, що сі табори смерти на протязі одного року проковтнули на своїх кладбищах 10.000 жертв, то будемо мабуть далекими від правди. 1 можна собі уявити муки похованих живцем, переважно молодих людей, для яких страшне жниво смерти було єдиним ратунком.

[«Крівава книга». Видання Уряду Західно-Української Народньої Республіки. Том 2. «Українська Галичина під окупацією Польщі в рр. 1919-1920». Зладив П. Карманський. Друкарня мехітаристів у Відні, 1921 рік (частина 2, розділ 4 «Табори полонених і цивільних інтернованих»)]

 

* * *

 

Василь Пачовський.

Табор смерти.

(З «Пекла України».)

Марко Проклятий в нас звалив державу.
І налетів на нас Червоний Вій,
Впялився в землю, видер волю, й славу.
Проклін гріха нас бив як буревій.
Петлюра продав брата під Варшаву,
Щоб Білий Смок на Вія йшов у бій!
Змії залили край в потоках крови.
На наших трупах.заключили мир:
Роздерли край, закули нас в окови.
Марко тікав на захід як опир.
Впав на науку братньої любови
У табор смерти на кровавий пир.
У двайцять вісім тих таборів смерти
Ляхи завозять зривачів оков.
Що моглиб землі вкрадені віддерти.
Читайте злочин з трупячих голов:
Де стане Польща дух їх мусить мерти,
Щоб Білий Смок міг ссати чужу кров!
Марко взрів Пекло, як попав за дроти
Тікав, аби не чути зойку тих,
Що їх вели під канчуками роти.
Аж ось упав на тіла неживих.
Яких щурі згризають крізь гидоти,
А живі трупи блудять коло них.
Там плаче мати: «Сину мій, голубе!» …
А син не чує. Очі в стовб запер.
Пожовк як віск і рухав спеклі губи.
Пять днів в вагоні без води… Тепер
Упав без руху, — вицідив крізь зуби:
«Не плачте, Мамо, ми не вмрем!» — і вмер
В Буґшопі *) ад, Там сопух, крики, стони,
Лежали в пошестях на будяках
Стрільці, цивільні, дітваки і жони.
Обдерті, у вошивих лахманах,
А всі як смерть. Без руху, без обслони,
Без стиду, із горячкою в очах…
Хтось крикнув: «вставаць!» Хто зірвавася з жахом;
Але що третій з них звалився з ніг.
Вбіг плютоновий — всі тремтіли страхом.
«Ви цо?!» — ударив дротом, куди біг…
— То трупи! — крикнув хтось під його змахом.
Де хорий зойкнув — глумом кидав сміх:
«І так юж нє пожиєш, ти кабанє!»
На двір на чорну з жолуді гонив —
З юрби від бійки хлипало риданнє.
Марко вчув крик зза стін і слух схилив:
Там бють по сорок буків на сніданнє,
На кого сторож ласку доложив.
Скрипить віз смерти. Тягнуть живі трупи,
А другі пхають шпиці від коліс.
Дрожать на возі трупи збиті в купи…
За ними чорт рогатий несе кріс.
Скрегочуть трупи, до Марка як супи:
— Бач, що за рай нам твій розвал приніс!
Втікав як Каїн. Стрінув екзецирку:
Вперед веде священиків жидок,
Кричить: «Габт ахт!» — стають під командирку.
Як каже, обертаються що крок.
Падуть; встають, лягають — як у цирку;
А там Ляхів регочеться кружок.
Йдуть офіцири босі, безголосі.
«До таньца і ружаньца!» — крикнув пан
Попи танцюють в такт сивоволосі,
А офіцири їм співають тан;
То на взамін йдуть у танець босі,
Попи співають брязкотом кайдан.
Ідуть стрільці. В їх жовтосині стяги,
На кождім слави нашої імя.
Аж «нідер!» — гримнув Лях серед ватаги.
Упали на живіт в гній до сміття
І повзають, співають срам зневаги,
Плюють на стяги, щоб уйти биття.
Марко закрив лице. Клич до обіду.
Ідуть як валка трупів кістяки…
Коб яке листє — зїли все без сліду!
Падуть за зернєм в кінські лайняки.
Бються в гною за лушпу з бульби гніду…
І знов шумлять дротяні нагайки.
Убийте, паночку, бо стогидло
Голодувати! — застогнав дідок:
В алею нагайок загнали «бидло».
Знов юшка з хробів, цвілий хліб з кісток,
І бурква гнила — глянути обридло,
Тай мус нести алєєю різок!
Хто ніс вдовж били дротом через плече,
A піп вхопив ніж з кухні крізь наруг.
Відрізавсь, впав — із горла кровця тече…
Глузує лєгіонер з кровавих смут
Хтось з бранців хап! за камінь — в Ляха мече,
І скаче скоком смерти в сивий Буг.
Знов розтягають голих до побою.
Бючи дротянкою попав у встіч
Маліна пан, на шию став ногою…
Кричить, а кров аж бризкає до віч —
Тому, що мірить кріс над головою:
«Юж здехла Україна, стшеляй дзіч!»
Марко не вдержав — вскочив, вирвав кріса,
Прикладом тріснув — повалився Лях.
Вдарив виск вовчий — вислав всіх до біса!
Вискочив з крісом на Богданів шлях.
 

Maй, 1923.

 

________________________

*) Буґшопа в Берестю, давні хліви й й бараки Німців, де є тільки долівка без прич і дощок; вікон немає.

 

[«Свобода» (США), ч. 182 від 6.08.1923, с. 4].

ПРИМІТКИ:

 

Твір подається мовою оригіналу зі збереженням орфографії, пунктуації та стилістики. Виявлені грубі помилки набору виправлено. Прізвища осіб, назви та поняття пояснено у коментарях, поданих наприкінці публікації.

 

«Свобода» (англ. Svoboda) — найстарша у світі україномовна газета, що виходить безперервно (з 1893 року). Перша українська газета у США, одна з найстаріших українських газет у діаспорі. Офіційний орган Українського Народного Союзу.

 

Василь Миколайович Пачовський (12 січня 1878, Жуличі (біля Золочева) — 5 квітня 1942, Львів) — український поет, історіософ і мислитель. Доктор філософії. Активний учасник Перших визвольних змагань та боротьби за державність України. Наразі Василь Пачовський дуже повільно повертається на заслужене місце в історії нашої культури.

Елементи твору «Табор смерти» згодом використані автором у поемі «Золоті Ворота» — тридцять перша пісня «Танець на кратері» першої частини «Пекло України» (Василь Миколайович Пачовський. Зібрані Твори. Том 2: Золоті Ворота. Об’єднання українських письменників «Слово» Філадельфія-Нью-Йорк-Торонто, 1985, стор. 193-196). Поема «Золоті Ворота» мала складатися з трьох частин: «Пекло України», «Чистилище України» та «Небо України». З них видрукував автор в 1937 році тільки першу частину під заголовком «Пекло України» (видання доступне у всесвітній мережі).

 

Марко Пекельний або Марко Проклятий — популярний герой українських легенд. В ті геніяльні леґенди український люд вложив свою душу, своє змагання до кращого ладу, свою вічну боротьбу з дійсністю і сусідами. Очевидно, що Марко Пекельний — це той таки вічний блукалець на український лад, адже походження його образу також корениться у легенді про зрадника Марка, що вдарив Христа залізною рукавицею перед його хресною смертю, за що Господом був покараний вічно ходити під землею навколо стовпа, не спиняючись ні на хвилину; він час від часу б’ється головою об стовп, тривожить цими звуками навіть пекло та його хазяїна і скаржиться, що не може вмерти. Іншим поясненням Маркового прокляття є те, що він закохався в рідну сестру, потім убив її разом з матір’ю, за що й був покараний Богом. Водночас, український вічний блукалець — це не лише антигерой. Часто він також постає в образі козака. На основі цих легенд виникла й приповідка: «Товчеться, як Марко по пеклу».

 

Пояснення маловживаних слів та виразів:
опир — вампір,
смок — дракон,
сопух — сморід,
em>лахмани — лахміття,
обслона — оболонка,
плютоновий — взводний,
кабан («І так юж нє пожиєш ти, Кабане») — згірдлива назва Українця Поляками),
«на чорну з жолуді» — напій з жолудів,
екзецирка — військові вправи,
«до таньца і ружаньца» — до танцю і чоток (тобто здібний до всього),
нідер — падай,
«Юж здехла Україна, стшеляй дзіч» —  вже здохла Україна, стріляй дикунів.

За матеріалом Збруч

  • 5
    Поширили:

5 thoughts on “Табір смерти”

  1. Ярослав Одовічук сказав:

    До уваги товариства знайдена мною в інтернеті світлина, яка реально відповідає свідченням невільників, які пережили жахи Буґшопів (зокрема мого дідуся, Одовічука Івана Ілліча) в Брестській фортеці та інших польських «таборах смерті» 1919-1920 років. Відразу очевидно, що наведені мною для порівняння фото Союзницької (Антанти) медичної комісії від 28.10.1919 є «парадно-показовими».

    1. Віктор Місіюк сказав:

      Диво як комусь вдалося пробратись з фотоапаратом до того табору!!! На фото добре видно цегляні стіни. В найжахливішому місці Бугшопах, мали бути дерев’яні бараки. Припускаю, що фото зроблене в Західному форті Кобринського укріплення, найближчого до Бугшопів.

    2. Одовічук Ярослав сказав:

      Міркую, що це в Офіцерському таборі (невільників розмістили в двоповерхових бастіонах, спальні розташовані у низьких, склепінчатих приміщеннях з двома вікнами, індивідуальні ліжка (настили), без матрасів і одіял). Де він був не знаю.

      1. Віктор Місіюк сказав:

        Треба перевірити. Але, здається, офіцерський був в майбутньому госпіталі, його руїни зберіглися.

  2. Одовічук Ярослав сказав:

    Правдива світлина “В’язні польського табору смерті 1919-1920 роки”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 thoughts on “Табір смерти”

  1. Ярослав Одовічук сказав:

    До уваги товариства знайдена мною в інтернеті світлина, яка реально відповідає свідченням невільників, які пережили жахи Буґшопів (зокрема мого дідуся, Одовічука Івана Ілліча) в Брестській фортеці та інших польських «таборах смерті» 1919-1920 років. Відразу очевидно, що наведені мною для порівняння фото Союзницької (Антанти) медичної комісії від 28.10.1919 є «парадно-показовими».

    1. Віктор Місіюк сказав:

      Диво як комусь вдалося пробратись з фотоапаратом до того табору!!! На фото добре видно цегляні стіни. В найжахливішому місці Бугшопах, мали бути дерев’яні бараки. Припускаю, що фото зроблене в Західному форті Кобринського укріплення, найближчого до Бугшопів.

    2. Одовічук Ярослав сказав:

      Міркую, що це в Офіцерському таборі (невільників розмістили в двоповерхових бастіонах, спальні розташовані у низьких, склепінчатих приміщеннях з двома вікнами, індивідуальні ліжка (настили), без матрасів і одіял). Де він був не знаю.

      1. Віктор Місіюк сказав:

        Треба перевірити. Але, здається, офіцерський був в майбутньому госпіталі, його руїни зберіглися.

  2. Одовічук Ярослав сказав:

    Правдива світлина “В’язні польського табору смерті 1919-1920 роки”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *