Cонэйку молюса

Серед побутових замальовок Олексія Диковицького (автор пише на пинський говірці, використовуючи білоруську графіку) часто трапляються приклади життєвої філософії. Одна з них, про особисту молитву до сонця, вражає своєю інтимністю, природністю і предвічною давниною:

І чому ж мні так на душы нэспокойно, Алёша? Осэнь оньдэ, всэ в огороді собралы, заготовылы, пэнсію далы вчора, пляшку купыв навэт, а і так нэспокойно. Як бы мілоса случытыса нішчо поганэ… Алэ шчо, шчо можэ случытыса? Хыба шчо помру, алэ ж мні оно 66 годкув, шчэ можэ пожыв бы трохы. А душа як бы нэ хотіла во мні буты, як бы тісно юй во мні було, як бы хотіла вырватыса з тіла мойго і полытіты дэсь… Швагер кажэ, шчо трэба в цэркву пойты, помолытыса і прычастытыса. Алэ я вжэ стулько літ там нэ був, да і в його на всэ завжды рада одынакова… А я ныкому нэ кажу, шчоб нэ подумалы, шчо Пэтро здурів на старость, а сам сонэйку молюса ранэнько, говору з йім от так прымерно: прывет тобі сонэйко, стулькы разув всходыш ты над намы і надо мною, дывышса на мэнэ і на нас всіх на зэмлі… Надіюса, шчо нэ дарма мэнэ гріло ты і гріеш, жыты даеш.
Плохо, колы сонэйко встае, а тобі нэма чого йому сказаты, альбо стыдно сказаты… От так, як зарэ в мэнэ. Як скажу йому, шчо я, старый дядько вжэ, а душу свою ныяк вспокоіты нэ можу хоть і добрэ всэ?

  • 1
    Поділитися

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *